Надія

Пішла в кіно в перший же день прокату. Я дуже добре пам’ятаю фільми режисера На Хонджина «Виття» (2016 р), «Жовте море» та «Переслідувач (2008). То неймовірні фільми. Цікаво, що він себе спробував в такому жанрі. Цей фільм в деяких моментах виглядає, як відвертий стьоб над Голлівудом, це стосується і сюжету, і манери знімання. Згадались і блокбастери, і Аватар, і невмирущість героїв… Корейці чудово змішують жанри. Для непідготовленого глядача все виглядає повним хаосом, шаленством, божевіллям. Треба дивитись в кінотеатрі, щоб зануритись в дійство, щоб насолоджуватись, подумати можна потім) Шалені перепади настрою – то страшно, то смішно, то дуже страшно, то дуже смішно, а потім – сумно. Чорний гумор - то особлива насолода. І, як завжди, увага до деталей. Мені б дуже хотілось описати самі кумедні моменти, але не хочеться спойлерити.

Я отримала неймовірне задоволення. Не можу вгамувати усмішку.
Якщо буде продовження, сподіваюсь, у нас покажуть. детальніше

Я вдруге подивився цей фільм. І мені згадалась цитата з першого фільму «Пірати карибсько моря»:

– Це або божевілля, або геніальність.
– Дивовижно, як часто ці дві риси збігаються.

Я думаю вона повністю відображає всю ту суперечливу реакцію в коментарях, яку викликає картина, банасуючи між високим жанровим напруженням та абсурдом. Хочу також нагадати, що основний ворог глядачів очікування. Перестаньте малювати власні фантазії на основі трейлерів. Що ж давайте я ще раз спробую налаштувати вас на правильний вайб.

Чистокровне жанрове кіно наперекір подвійним стандартам.

Поки одні звинувачують фільм у відсутності масштабного лору чи дорікають хронометражем(який для мене зовсім не затягнутий, а стандартний), критикують CGI, картина насправді демонструє блискучий зразок чесного, безкомпромісного жанрового кіно-атракціону, який відверто знущається з голлівудських кліше та ламає звичні глядацькі шаблони.

Реалізм перегонів проти павільйонної «зеленки».
Принципова творча позиція На Хон Джіна у «Надії» полягає у прагненні максимальної автентичності та фізичної присутності у кадрі. Там, де сучасний голлівудський блокбастер чи франшизи на кшталт «Форсажу» малюють усе за допомогою комп'ютерної графіки, інколи в тому числі й автівки, в оточенні зелених екранів, режисер вимагає від акторів і каскадерів виконання небезпечних маневрів у реальних умовах.

Для зйомок напружених сцен актриса Чон Хо-йон самостійно сіла за кермо. Отримавши права на механічну коробку передач і пройшовши курс екстремального водіння, вона виконувала небезпечні маневри на провінційних дорогах. За її словами, це було схоже на екстремальний спорт, що приносив справжній приплив дофаміну. Відео зі зйомок можна знайти в соцмережах в тому числі на сторінці актриси в інстаграм.

Заради ролі поліцейської, якій доводиться тягати важку зброю та долати перешкоди, Хо-йон протягом шести місяців інтенсивно тренувалася та набрала близько 4 кг суто м'язової маси. У «Грі в кальмара» вона грала виснажену біженку з Північної Кореї, і там її модельна худоба була підкреслена суворим одягом. У «Надії» ж завдяки спортивній підготовці її постать змінилася: з'явився здоровий тонус, рельєф, плечі та зовсім інша енергетика в кадрі. Тому вона дійсно виглядає більш «наповненою», здоровою та атлетичною, що їй надзвичайно личить і помітно змінює візуальний образ та енергетику.

Жива камера, яка спеціально знімає ракурси так, щоб було видно її водіння. Тут немає штучних панорамних склейок — кадри передають реальну тряску, перевантаження, скрип металу, рев двигуна та справжній страх, створюючи унікальний тактильний ефект. До речі в автівку напевно вставили турбіну, бо інколи чути її звук.

Подвійні стандарти кіноманських обговорень.
Критика на адресу «Надії» щодо «простого сюжету» виглядає особливо кумедно на тлі того, як індустрія сприймає культову класику.
У культових «Чужий» Рідлі Скотта або сіквел Камерона «Чужі», ніхто не вимагає від них складних багатошарових драм — їхня геніальність полягає в чистому жанровому драйві та роботі на напругу. Аналогічно франшиза «Тихе місце» тримається на мінімалістичній концепції виживання та правилах гри (не шуми), не даючи глибоких одкровень про походження монстрів чи філософії. Проте сучасні глядачі чомусь пробачають це голлівудським проєктам, але вимагають від азійського трилера вичерпних лекцій з лору.

Показовим є й порівняння з першою «Дюною» Дені Вільнева. Перша частина «Дюни» — це фактично довга, розтягнута на дві з половиною години експозиція, де герої переважно бродять пісками. Весь фільм це просто вступ. Але завдяки величезним бюджетам на маркетинг глядачів переконали, що це беззаперечний шедевр. Натомість «Надія» наповнює хронометраж реальною динамікою, виснажливими погонями та візуальною витонченістю, що аж ніяк не поступається голлівудським стандартам даного жанру.

Руйнування очікувань. «Надія» працює як чистий атракціон. У свідомості багатьох західних і масових глядачів досі живе стереотип: з Азії обов'язково мають привозити виключно витончені артхаузні драми, глибоку філософію та мовчазні метафори. Коли ж азійський автор бере інструменти блокбастера, викручує їх до стану гротеску й абсурду (як-от гіперболізована відстань від монстрів, довгі наздоганяння), умовності сприймаються в штики. Також дехто розчарувався, бо якимось чином будував очікування на попередніх фільмах режисера.

На Хон Джін створює свідомо гіперболізований мета-атракціон, який знущається з голлівудського пафосу. Вам навмисне помножили на 2 те, що ви так любите. Те, що було гіперболізовано в Голлівуді, додатково гіперболізували в цьому фільмі. Хіба фінальна сцена з погоньою не крута? А саундтрек хіба не крутий? Це ж те, що багато людей хвалять в інщих атракціонах. Якщо розслабитися, відкинути стереотипи та прийняти ці правила гри, «Надія» дарує такий заряд адреналіну, напруги та авторського драйву, на який більшість сучасних стерильних блокбастерів уже просто не спроможна. детальніше

Маєте можливість піти в кіно, сходіть.

Люди розділились на два табори: Ті, кому фільм не сподобався і ті, кому він сподобався. Є різні причини по яким комусь фільм міг не сподобатись. Я не будував жодних очікувань на основі попередніх фільмів режисера, адже це експерементальний фільм. Вочевидь це і врятувало мене від розчарування. Фільм мені сподобався, але разом з тим я розумію, що основна частка критики пов'язана з CGI. Чи завадило мені це? Ні.

Фільм не дає чіткого пояснення про часовий проміжок в якому розгортаються події фільму, але авто, відсутність смартфонів, плакати та й багато інших деталей заднього фону дають зрозуміти, що це 80-і. Поліцейське авто це Hyundai Stellar — класичний задньопривідний середньорозмірний седан, що випускався компанією Hyundai у 1980-х роках. Також на одному з кадрів видно Land Rover Discovery 1-го покоління (випуск цієї серії стартував у 1989 році), а герої використовують старі зразки рушниць та екіпірування.

Цей застарілий, застиглий у минулому сільський світ стає ідеальним тлом для різкого зіткнення з високими технологіями космічного масштабу — раптовим інопланетним вторгненням.

Режисер На Хон Джін: «З релігійної точки зору саме в найубогіших і найменших місцях може зародитися велика надія, а з найдрібніших речей — початися непоправна трагедія. Я вирішив, що ізольоване сільське середовище минулого є найефективнішим для втілення цих двох протилежних концепцій. Сьогодні, коли смартфони та інтернет доступні скрізь, пояснювати ситуацію, що відбувається у фільмі, стає надто клопітно».

Що таке «Надія»? Це не банальна копія чи прямий голлівудський блокбастер, але й простою любов'ю до американських блокбастерів його назвати складно. Режисер робить дещо інше. Він бере кліше та громіздку машинерію голлівудської фантастики про прибульців і монстрів, а потім пропускає їх через чорний гумор, сатиру та деструктивний хаос.

Деконструкція американського пафосу. Грандіозні очікування «голлівудського масштабу» постійно розбиваються об абсурдність ситуації. Стилістично, візуально (про CGI пізніше) та за розмахом фільм виглядає як блокбастер класу «А». Але під цією блискучою обгорткою ховається підривна чорна комедія та містичний триллер, який знущається з штампів індустрії.

Ну от взяти до прикладу такі моменти як намагання одного з персонажів стрибнути з коня на автомобіль, а монстр який рухається швидко - довго не може наздогнати. Музика в цей момент була дуже епічною. Ця сцена затягнута вочевидь навмисно, але вона драйвова, смішна і за нею весело спостерігати. Це не слід було сприймати серйозно. В цьому і була суть. Згадайте культові голлівудські блокбастери минулих десятиліть, де 10 секунд завжди перетворювались в "пів години", але все це подавалось надзвичайно серйозно.

Це скоріше діалог із західною традицією блокбастерів, де режисер грається зі стандартами жанру, доводячи їх до повного, дещо божевільного абсурду, аніж наслідування заради наслідування чи спроби робити копію.

Основний плюс фільму це зйомки на натурі за допомогою ширококутних об’єктивів, а не на павільйонах, які завжди створюють штучне відчуття масштабу та простору. На Хон Джін зазначив, що для зйомок екшн сцен акторів він вирішив знімати їх у реальності, наскільки це було можливо, не покладаючись на комп’ютерну графіку, прагнучи передати на екрані видовищність, яку створює людське тіло.

Тепер перейдемо до розділу про CGI.
На Хон Джін відверто коментував складність роботи з візуальними ефектами, оскільки «Надія» вимагала безпрецедентного для корейського кінематографа обсягу графіки. У фільмі налічується понад 400 кадрів із істотами, і режисер зізнавався, що часом сам замислювався над тим, наскільки складною була ця задача.

Головні тези з його інтерв'ю щодо специфіки створення CGI та ефектів у фільмі.

Відсутність орієнтирів та робота з нуля. На Хон Джін зазначав, що вони не намагалися слідувати усталеній голлівудській граматиці фільмів про монстрів. За його словами, їм довелося прокладати шлях самостійно: «Не було жодних референсів для істот при яскравому денному світлі. Ми починали з чистого аркуша».

Виклик для корейської індустрії та обмежені ресурси. Режисер прямо визнавав, що досягти бажаного рівня комп'ютерної графіки з тими ресурсами, які є в Південній Кореї, було важко. Він зауважував: «У Південній Кореї ми ніколи раніше не створювали цифрових істот такого рівня, якого нам хотілося. Все, що ми могли зробити — це намагатися з усіх сил».

Тобто сам режисер не намагається виправдовуватись, а скоріше підкреслює експериментальний характер проєкту: вони свідомо пішли на складні та незвичні для корейської індустрії виклики, намагаючись створити щось принципово нове вдень, а не ховати монстрів у зручній темряві.

Чи можна було заоучити західних фахівців? Так, але у випадку На Хон Джіна та фільму «Надія» були причини чому цього не зробили.
Залучення зіркових голлівудських фахівців із топ-студій вимагає астрономічних бюджетів, які навіть для амбітного корейського кінематографа залишаються надто високими. Навіть із залученням таких акторів, як Майкл Фассбендер, бюджети корейських фільмів мають жорсткі межі порівняно з американськими супергеройськими франшизами.

Мовний та культурний бар'єр на знімальному майданчику. На Хон Джін відомий своїм вимогливим, перфекціоністським та специфічним режисерським стилем. Залучення голлівудських експертів (особливо на ключові позиції умовному постпродакшену чи режисури) створило б складний комунікаційний бар'єр.

На Хон Джін — автор із чітким баченням, який не звик іти на компроміси зі студійними босами чи чужими порадами. Голлівудські консультанти часто приносять із собою стандартизовані формули блокбастерів, які суперечать авторському та бескомпромісному почерку корейського режисера.

Корейська кіноіндустрія свідомо прагне вирощувати власні кадри та самостійно долати технологічні бар'єри, а не просто купувати готові американські рішення. Для місцевих студій візуальних ефектів робота над таким складним проєктом — це хоч і болісний, але унікальний досвід професійного зростання.
Попри критику графіки, це був свідомий шлях зробити щось своє, нехай і з недоліками.

Зараз така епоха, коли ми можемо сварити голлівудський CGI, адже багато в чому раніше він був кращим, особливо враховуючи велику кількість науковофантастичних блокбастерів з інколи нищими бюджетами ніж сьогодні. Натомість тих, хто немає великого досвіду в науковій фантастиці, немає великої кількості студій, що спеціалізуються на CGI та космічних бюджетів ми не повинні сварити занадто сильно, адже я наприклад хочу побачити продовження, ми не повинні душити такі проєкти.

На запитання про продовження він відповів: «Я справді не знаю. Адже з таким капіталом неможливо зняти фільм такого масштабу».

Але згодом стало відомо, що На Хон Джін закладав основу для продовження, і сам підтвердив у інтерв'ю, що планує знімати другу частину. Ба більше, назва фільму — «Надія» (Hope) — багато в чому тримається саме на тому, що історія розрахована на кілька частин. За словами режисера, цей заголовок стосується не так порятунку людства в першому фільмі, як сильної внутрішньої мети самих прибульців.

У сиквелі режисер планує ще ширше розгорнути конфлікт: за його задумом, у наступних частинах мають з'явитися повномасштабні армійські сили, а сюжет може зачепити сусідні регіони (зокрема, розглядалися лінії з переміщенням героїв у бік Північної Кореї).

На Хон Джін заявляв, що якщо будуть відповідні умови та підтримка інвесторів він постарається довести цю sci-fi історію до кінця, оскільки у нього є план на розширення цього всесвіту. Але перед цим він планує зняти інший фільм сценарій до якого на половину написаний. Нам лиш залишається чекати.

Режисер На Хон Джін пояснив, як слід дивитися фільм «HOPE», сказавши: «Замість того, щоб інтерпретувати фільм як текст, будь ласка, сприймайте візуальні образи та звук такими, якими вони є, усім своїм єством».
детальніше