(1996)
Вже одужував, але націлився ще заздалегідь пере-подивитися Екшн раннього Майкла Бея, бачений в кінці 90х по телевізору (і скоріше за все, не від самого початку, а може й не до кінця)‧
Дивує, як режисер спромігся видати кращий фільм кар'єри ледь не на її початку, а потім тільки потрохи агонізувати. Звісно може відпрацьовує магія "синдрому каченяти ", але чомусь більше чверті сторіччя потому сприйняття кардинально не змінилося.
Перше, що наразі одразу штовхає The Rock вище більшості жанрових конкурентів, то суперечливий антагоніст. Персонаж Еда Гарріса викликає співчуття й повагу. Водночас прийшло розуміння, що Шон Коннері грав радше антигероя, ще й з посиланням на зліт у 60х теж агентом британської розвідки. Ну і Ніколас Кейдж - вишенька торту. Так, він може пристойно грати й імбових типів, але все ж краще виглядає у типажі як тут - випадковому майже "герою мимоволі", який встигає адаптуватися і розвиватися в процесі спливу сценарію. Трійця та захоплюючий сюжет просто приклеюють глядача до екрану.
Другі плани теж качають. Весь акторський ансамбль саме там, де має бути. Трохи гіпербол і невимовний кайф. 9/10

"Худнучий" (1996) — це кіноадаптація однойменного роману Стівена Кінга (написаного під псевдонімом Річард Бахман), яку через її специфічний гумор та акцент на психології доволі складно назвати класичним жахастиком у звичному розумінні. Скоріше, це напружений містичний трилер із чорним гумором та глибоким похмурим сенсом про те, що за всі життєві гріхи й спроби уникнути відповідальності рано чи пізно доведеться платити — часом навіть власним тілом.

Про що?
Жив собі самовдоволений адвокат Біллі: гроші є, совість чиста (бо не використовується), а життя вдалося. Якось під час поїздки він трохи відволікся на дружину яка робила йому...... на передньому сидінні і випадково збив стару циганку. Але завдяки друзям-суддям справу швиденько зам'яли. От тільки старий циганський барон виявився хлопцем злопам'ятним і нагородив Біллі "чарівним" прокляттям словом "Худни" піпідастр. Спочатку адвокат навіть зрадів: їси піцу, а вага сама падає без спортзалу! Але за кілька днів живіт зник, ребра вилізли наружу, і чоловік перетворився на ходячу мумію, яка тане на очах. Тепер нашому герою не до жартів — доводиться терміново шукати спосіб скасувати дієту від циганів, поки від нього не залишилися самі лиш кісточки.

Плюси фільму:
· Режисер Том Голланд створив тривожну, містичну та похмуру атмосферу, яка підкреслює відчуття невідворотного наближення смерті (як на мене, найбільший плюс фільму). + Фільм зберіг характерну для кіноадаптацій 80–90-х років похмуру "кінгівську" естетику невеликого американського містечка, де за звичним фасадом ховаються старі жахи та містика.
· Як і багато творів Кінга, фільм порушує теми провини, лицемірства, расизму, суспільних упереджень (ставлення до циганів як до ізгоїв) та того, як люди готові перекладати відповідальність за свої вчинки на інших. Біллі спочатку не відчуває справжнього каяття за збиту людину — його хвилює лише те, як уникнути в'язниці.
· Виконавець головної ролі Роберт Джон Берк переконливо демонструє фізичну і моральну деградацію свого героя. Для ролі використовувався складний грим, який змушував актора виглядати все більш виснаженим.
· Окремої уваги заслуговує Майкл Константін у ролі могутнього і грізного циганського барона Тадзу Лемпке — він випромінює справжню давню магічну силу та непохитну гідність. Також запам'ятовується Джо Мантенья в ролі кримінального авторитета Річарда Джінчеллі, який вирішує допомогти другу радикальними методами.
· Стрічка влучно висміює лицемірство еліти. Суддя, лікар та сам адвокат Біллі спочатку використовують свої посади та знайомства, щоб зам'яти справу про вбивство людини на дорозі. Прокляття стає своєрідною метафорою того, що від внутрішньої гнилості системи не сховаєшся за грошима.

Мінуси:
· Хоча початок і фінал фільму динамічні, середня частина трохи просідає. Перехід від спокійного життя головного героя до повного хаосу розгортається дещо нерівномірно, через що інтерес глядача може дещо слабшати перед фінальним актом.

Режисура: Режисер Том Голланд до "Худнучого" вже мав репутацію майстра жанрового кіно. У цьому фільмі він зіткнувся з непростим завданням: перенести на екран містичний психологічний трилер Стівена Кінга (написаний під псевдонімом Річард Бахман), де головним ворогом героя є не маніяк чи монстр, а його власний організм. Режисер вибудовує оповідь так, щоб глядач розділив паніку головного героя. Поступовий перехід від початкового полегшення Біллі ("О, я скинув вагу без дієти!") до жаху втрати контролю над тілом показаний через еволюцію мізансцен. Камера Голланда фіксує дрібні деталі: те, як звисає одяг, як змінюється погляд близьких, як суспільство реагує на хворобливу виснаженість.

Виробничий бюджет фільму становить приблизно $8–14 мільйонів.
Касові збори (у США та світі): близько $15,3 мільйона. Фільм ледве окупив власне виробництво в американському прокаті, але з урахуванням подальших продажів на відеокасетах (VHS) та телевізійних прав зміг вийти у невеликий плюс.
Рейтинг критиків на Rotten Tomatoes становить 20%. Фільм часто називають доволі "прісним" та невагомим боді-хорором, якому не вдалося повністю передати глибину та сатиру літературного першоджерела, хоча жанрові поціновувачі все ж відзначають його непогану атмосферу. На диво, тут я з ними згоден на всі сто.

"Худнучий" — це міцна, атмосферна й незвична екранізація Стівена Кінга, яка виділяється на тлі інших фільмів жахів своєю унікальною концепцією бумеранга карми та моторошною атмосферою. Якщо ви любите класичні містичні трилери 90-х із похмурою мораллю, цей фільм однозначно вартий перегляду, попри деякі наївні кінематографічні рішення того часу.

Рецензія на фільм «Сурикати»

Фільм «Сурикати» розповідає про життя маленьких і кмітливих тварин, які живуть у пустелі. У ньому показано, як сурикати шукають їжу, піклуються про своїх дитинчат, допомагають одне одному та захищаються від хижаків.

Найбільше мені сподобалося, що сурикати живуть дружною сім'єю та завжди підтримують одне одного. Фільм дуже цікавий, пізнавальний і захопливий. Він допомагає краще зрозуміти життя тварин у дикій природі.

Я рекомендую цей фільм усім, хто любить тварин і хоче дізнатися більше про природу.

Моя оцінка — 10/10!

Цей психоделічний вінегрет із дитячих фантазій та кривавого екшну винесе вам мозок своєю незвичністю. Це напрочуд тонка і стильна екранізація внутрішнього дитячого жаху, де за красивою картинкою та бездоганною симетрією ховається глибока драма про самотність і втрату. Це точно не мейнстрімна жуйка. Фільм вимагає певної готовності до абсурду та казки з чорним присмаком, але за візуальний стиль і сміливість заслуговує на повагу.

1999
-я втомився, босе. Втомився бути як горобець під зливою..
Коли температура тіла сягає 38+-, виникає бажання дивитися знайомі фільми. І знову режисер Френк Дарабонт, знову за Стівеном Кінгом, знову про в'зницю та знову за участю Уільяма Седлера (хоча й цього разу його роль ще менша). Вперше бачив пасивно скоріше за все у архіві суду (2012-2013), коли стрічку вирішив подивитись тодішній колега. Тому не дивно, що пам'ятаю не спочатку й не до кінця, хоча ключове все одно пригортало увагу.
Якщо порівнювати зі спокутою Шоушенком, то з одного боку можу зрозуміти пропорції рейтингів імдб (об'єктивно можна доколупатися до більшого рівня наївності та сцени сучасною мовою каколдства між начальником закладу, його жінкою та Джоном Коффі). З іншого, суб'єктивно емоційна вага The Green Mile величезна. Це фільм, який зворушить, розчулить і змусить ридати. Більше, ніж три години відчуваються емоційною подорожжю і психотерапією. Жодних просадок.
Акторський ансамбль запевняє в максимальній справжності екранних подій. Водночас кращі ролі за кар'єри Макла Кларк Дункана, Сема Рокуелла і Дага Гатчінсона. І хоча на такому тлі Том Генкс трохи губиться в контексті яскравості, але в епоху ненадійних оповідачів (Бійцівський клуб) глядачам іноді потрібен і надійний, тож його стриманість стає у пригоді. З глибин душі 10/10