Містер Бін в Америці

Це просто еталонний гумор нашої юності, який і зараз працює на всі сто. Якщо ви виросли на коротких скетчах про Містера Біна по телевізору, то цей фільм — це той самий рідний чувачок, тільки випущений у великий світ і у великий метр.

Сюжет побудований на абсолютній дурості й випадковості. Бін працює «доглядачем» у престижній Лондонській галереї, але працює так, що від нього просто не знають, як позбутися. Звільнити його не можуть через симпатію директора, тому керівництво знаходить ідеальний вихід: відправити цього божевільного в США як «видатного мистецтвознавця», щоб він репрезентував шедевр — картину «Мати Уістлера», яку американці купили за якісь божевільні мільйони доларів.

І от бідний американський галерист Ломакс бере цього «експерта» до себе додому, ще й селить у власній родині, очікуючи побачити поважного англійського джентльмена. А отримує людину-катастрофу, яка руйнує все, до чого торкається: від сімейних стосунків господаря до, власне, самої картини за 50 мільйонів.

Сцена, де Бін випадково псує безцінне полотно, а потім намагається його «відреставрувати» за допомогою розчинника, серветки й кулькової ручки — це взагалі абсолютний шедевр пластичної комедії. Ти сидиш, закриваєш обличчя руками від сорому й кричущого абсурду, але смієшся так, що аж сльози течуть.

Роуен Еткінсон тут просто геній. Всі оці його гримаси, дивні звуки, ходьба й те, як він на рівному місці знаходить пригоди на свою голову (як-от історія з індичкою на голові чи атракціоном) — тримають на собі весь фільм.

Звісно, якщо прискіпуватися з дорослими мірками, голлівудська лінія з сімейними проблемами американського галериста трохи прісна й штампована, вона там чисто для галочки й хронометражу. Але як тільки в кадрі з'являється Бін — усе решта перестає мати значення.

Це максимально позитивне, легке й безтурботне кіно, яке ідеально вмикати, коли треба вимкнути мізки, підняти собі настрій і просто пореготати від душі, як у дитинстві. детальніше

Бін (1997)
Мама давно була хейтеркою Роуен Аткінсона у цьому образі. Сподівався, що тут наші шляхи розійшлися. Але не судилося..
Ця насправді у деякому сенсі трагікомедія може й стала найгіршою стрічкою з переглянутих більше ста у короткий термін. Перше і найголовніше: сміявся ледве один раз у першій половині фільму. А найгірше те, що головний герой дуже настирливо і незграбно намагається розсмішити глядачів усі нескінченні лише півтори години кіно. Приємно було побачити Берта Рейнольдса у невеликому епізоді як генерала. Непогано грають актори другого плану, зокрема відома за Джуніором Памела Рід та Пітер Макнікол із Мисливців на привідів-2. Проте ані це, ані життєствердний посил і ванільний мелодраматичний фінал не рятують цю комедію навіть не абсурду, а ідіотизму в поганому сенсі. Болісно спостерігати таку хвору людину. І якщо би хоча би смішно (тоді вона би стала чорною), але ні. Юлін Харріс нагадав Ріпа Торна зовнішньо, а Річард Гант - сержанта Мертоу як персонажа. Що ще доброго? "П'яне" виконання yesterday Beatles. Я майже ніколи не оцінюю так низько, але безперечно гірший перегляд року з гіршим виконанням. 2/10 детальніше