Алея жаху

“Алея жаху”- справжній хорор від дель Торо.
Гільєрмо дель Торо випустив свою наступну картину після оскароносної стрічки "Форма води". Нова картина одного з тріо американо-мексиканських режисерів що підкорили авторське кіно Голівуду (окрім Гільєрмо до нього входять Альфонсо Куарон та Алехандро Гонсалес Іньярріту). Фільм поєднує в собі як і типові для майстра прийоми так і зовсім "незвичне" для нього самого. Розглянемо ж основні експонати в "Алеї жаху".
Картина є ремейком фільму Едмунда Гулдінга 1947 року, яка заснована на романі Вільяма Лінзі Глешема. Фільм від класика нуарного жанру в ті роки також став неоднозначним, і його довго не визнавали жанровим нуаром про що свідчить рецензія на фільм 2000 року Village Voice від письменника Джея Хобермана. В ній він зазначає: «Цю розповідь про зліт і падіння типового американця не можна назвати ні великим фільмом, ні навіть класичним нуаром, але в ньому є величезне прагнення кинути виклик, і після того, як його побачиш, його не просто забути.” Хоч оригінал не отримав великого розголосу проте останні слова Хобермана певно якнайкраще підійдуть до версії Гільєрмо.
Зав’язка та експозиція фільму слідує канонам “чорних фільмів”- головний герой (Бредлі Купер), мовчазний та таємничий спалює свій дім та йде в нікуди. Хто він? Від кого чи чого тікає? Яке його минуле? На ці питання фільм не надає відповідь аж до самого кінця і веде позафабульну лінію спогадів головного героя. Згодом герой натрапляє на бродячий цирк де знайомиться з його героями - силачем Бруно (Рон Перлман), Моллі (Руна Мара), провидицею Зіною (Тоні Коллетт) та її помічником Пітом (Девід Стрейтер). Але найважливішу зустріч герою влаштує власник цирку ( якого грає Вільям Дево)- вистава з “людиною-звіром” що пожирає заживо курку з тваринним криком “Я не такий!”. Чому це знайомство найважливіше? Дізнаємось тоді коли нам дозволить сам дель Торо.
Герой, як виявилось за іменем Стен, працює в цьому цирку та виконує різну брудну працю, і поступово починає цікавитись “даром” провидиці Зіни та її напарника. Ось тут виплаває разюча відмінність цієї картини від інших картин Гільєрмо. У фільмах картинах так чи інакше магічне чи фантастичне начало є в основі як в “Лабіринті Фавна” чи містика “Багрового піку” абож монстри “Форми води” або “Хеллбоя”. В новій картині автор ніби “відкриває карти” чи не на початку фільму і прямим текстом персонажів доносить до глядача - це все ілюзія, це все обман. Зіна і Піт демонструють Стену свою техніку “холодного читання” за допомогою якої вони хоч і надають момент сакрального зв’язку із померлими, але це все хитрощі та обман.
Обманом є звичайно й той факт що фільм повністю уникає монструозної тематики- ярмарковий антураж, дитина-циклоп в банці й гнітюча атмосфера в суспільстві перед Другою світовою війною. Режисер разом з художниками постановниками картини вибудували цей колоритний стан американського соціуму з його трагічною рефлексією перед нависаючою загрозою війни, це уводить поза тексту, але варто уваги. Згодом герой вирушає до міста із люблячою Моллі, в пошуках слави, а головне за пошуками наживи. На його шляху трапляється героїня неповторної Кейт Бланшет яка грає доктора-психотерапевта Ліліт Ріттер. Персонаж який виділяє перші правдиві елементи життя Стена, який все більше й більше прагне розбагатіти й забуває навіть про Моллі. Доктор Ліліт Ріттер максимально холодна в своєму погляді та інфернально небезпечна у своїх діях- тобто уособлює собі найкращі риси рокової жінки (femme fatale) класичного нуару Грету Гарбо та Теди Бара.
Щодо гри акторів найбільш виразною та органічною стала грала Вільяма Дефо (хоча його й звинувачують у постійному гіпертрофованому переграванні) та холодна й зваблива Кейт Бланшет. Щодо гри Бредлі Купера все не так однозначно, взагалі актору в останні роки випадають ролі героїв з поступовим моральним розпадом, й певно він вже преситився грати персонажів які так чи інакше повинні вийти з нього чи то переможцями чи то … (До речі роль Стена повинен був грати Лео ДіКапріо, але не зміг прийняти участі через зйомки в іншій картині, хто зна можливо ми втратили повернення Лео з “Острову проклятих”?). Ну й звичайно у фільмі є чудові роботи улюбленця дель Торо- Рона Перлмана, Девіда Стретейрна, Тоні Коллет, а от Річарда Дженкінса було досить важко пізнати в образі строгого й тиранічного магната з трагічною судьбою, але від того його емоції не перестали бути справжніми.
Мартін Скорсезе назвав фільм істинним нуаром, а не замаскована гра в жанр чи імітація. Гільєрмо дель Торо у своїх фільмах як не дивно знімає одного й того ж героя. Тобто він знімає персонажі- монстри є завжди вигнанцями у суспільстві що діють всупереч ньому, але в своїх поривах вони морально чисті. “Алея жаху” представила нам деяку морально-психологічну притчу про знищення людських емоцій та відчуттів- перетворення в монстра, справжнього, загнаного в глухий кут обставинами на які не можливо вплинути, тобто роком долі. Фінал відповідає на майже всі таємничі подробиці які були на початку та приводить до моторошного, але цілком логічного закінчення історії Стена.
Отже, “Алея жаху” картина що повністю зроблена за кращими канонами фільмів нуару, з кращими елементами жанру з атмосферою гнітючого світу що дезорієнтує розвитком сюжетних подій та героями на краю душевної прірви. Прикро, що саме в цій особливості фільм має свій найбільший недолік- затягнутість дії та експозиції. Події ніби йдуть своїм логічним шляхом проте вони мають сповільнений темп, й настільки що при хронометражу в дві з половиною години, до основної частини фільм переходить лише на першій годині. Тож в цьому недоліку картина втрачає багато глядачів, і залишає тільки тих в кого запалав азарт дізнатись “що буде далі?”, а якщо картина вас не зацікавила о після години перегляду, то вам і не варто чекати на швидку розв’язку та карт в рукаві. Чи це кращий фільм мексикансього аміго Гільєрмо дель Торо? Ні, проте це певно найжахливіший фільм про монстрів знятий без них. детальніше