Рецензія №920

Мізері - це справжній кошмар на сторінках. Роман, який хапає за горло і не відпускає до останньої сторінки. Це психологічний трилер у своїй найчистішій формі - без демонів, привидів чи стародавнього зла. Лише двоє людей. Один будинок. Лише страх, безсилля та повільне божевілля.
Енні Вілкс - це щось більше, ніж просто антагоністка. Вона - ходячий кошмар кожного письменника. Фанатка, яка любить настільки сильно, що готова калічити. Її настрій змінюється з ніжної турботи до неконтрольованої люті за кілька секунд. І саме ця непередбачуваність робить її настільки моторошною і водночас реальною. Це не просто лиходійка, а щось первісне, що існує поза логікою. Вона синонім божевілля.
А Пол Шелдон? Пол Шелдон - це той, хто зрозумів, що справжній жах не у вигаданих історіях, а в тому, що ти безпорадний перед чиєюсь волею. Кінг дуже точно передає цей стан - біль, виснаження, надію, що знову розбивається об реальність. І навіть коли здається, що вихід є, ти вже не впевнений, чи це не просто ще одна пастка.
Стиль? Легко, жваво, без зайвого пафосу. Кінг бере тебе за шкірку, наче кошеня і занурює в цю історію ніби у холодну воду. Раз і ти відчуваєш кожен удар. Два і кожен біль у зламаних ногах. Три і порив паніки. Тут немає місця для зайвих відступів - лише ти, Енні та чотири стіни.
А як щодо фільму? Він хороший. Через 35 років потому, як перша людина вийшла з кінозалу, ми досі його пам'ятаємо, дивимось і обговорюємо, тому - це вже своєрідна класика. Історія, яку екранізували, настільки самобутня і реальна, що зацікавлює вас сама собою. Нові персонажі, нові події. Нові інструменти, щоб налякати. Фільм вартий уваги. Проте в сучасних тенденціях його жанр можна характеризувати не більше ніж драма. Фільм не витримує випробування часом, але стає вікном ностальгії для тих хто вже його бачив.