Рецензія №2652

​Не знаю що написати, тож напишу як пройшов мій день.

​Прокинувся в 6:10, включив чайник, пішов вмиватись, поснідав какао з печивом, зібрався на роботу. Коли очікував маршрутку, зрозумів що забув рукавиці дома. Маршрутка запізнилась на 20 хв. Я не був обурений, але розумів що уже нічого не змінити. В маршрутці було холодно, а я й не згадав, що на вулиці було -15°. Тож в маршрутці хоч і було чуть тепліше ніж на вулиці, але не надто. Поручні були дуже холодні, триматись руками за них було боляче. Згодом через велике скупчення людей в маршрутці стало неймовірно тісно і вогко від пари.

​Коли я все ж добрався до роботи, шеф попередив, що якщо запізнюсь знову, то більше можу не приходити. Сама робота не складна, а просто виснажлива.

​Тож відпрацювавши день, я повернувся на зупинку і очікував маршрутку. Цього разу запізнилась на 10 хв. Коли їхав додому, побачив в салоні маленьку травичку, яка росла на вікні між ущільнювачем та склом. Мені стало дуже цікаво, як вона там опинилась і чому її досі ніхто не прибрав. Ця думка не покидала мене усю дорогу.

​Додому добрався о 22:00. Вечеря, душ, і усю ніч я думав про цю рослинку на вікні.

​Я думав про неї всю ніч і зрозумів одну річ. Їй абсолютно байдуже на холод, промерзле скло і весь цей хаос навколо. Вона застрягла між склом, як і я застряг у цьому житті. Вона просто собі росте, бо так вийшло. Ніхто її не помічає, бо всі зайняті своїми проблемами, а вона просто стоїть у своїй щілині. І я, мабуть, роблю те саме: просто існую...