Рецензія №2487

«Іо» — це тихоня серед фантастичних фільмів Netflix, де немає звичних вибухів чи масових руйнувань, а натомість усе тримається на тузі та розмовах про те, що Земля остаточно померла. Атмосфера тут важка і похмура: атмосфера планети отруєна, повітря стало токсичним, і майже всі люди давно звалили на супутник Юпітера — той самий Іо.

Але головна героїня Сем чомусь залишається в цій сірій мертвій зоні, живе на станції свого батька-вченого і до останнього вірить, що людство ще може адаптуватися. Її тихе самотнє життя закінчується, коли з'являється єдиний пасажир останнього шатла — хлопець на ім'я Майка, який випадково завітав до неї на огірок. Замість того, щоб бігти до корабля, вони починають проводити час разом, слухати старі платівки та сперечатися, чи є сенс триматися за руїни.

Кіно рухається дуже повільно і більше схоже на медитацію про самотність та приреченість. Тут мінімум динаміки, зате багато довгих планів порожніх міст, туману і роздумів про те, чи варто чіплятися за минуле, коли весь світ уже перетворився на звалище.