Рецензія №2407

(1958)
Цей фільм - буквально з перших, що я пригадаю змалку. По телевізору фрагментарно бачив. І вже тоді мені надзвичайно не сподобався ще не знайомий Тоні Кьортіс (йому й борода не пасує, може справа в кучерях і перемозі в романтичній лінії) та виникла симпатія до не більше знайомого Кірка Дугласа (який же він крутезний - хто там вважав Стіва МакКуіна першою зіркою екшену?).
Минали роки, в родині з'явився комп'ютер, а на ньому відповідно текстовий редактор Microsoft Word. Я почав складати перший і найстарший список стрічок на подивитися. Вже у повномасштабне, 2022-2025 хотів подивитися і не знайшов переклад. Виділив червоним і відклав. І раптово натрапив на якусь добру душу, що зробила субтитри (не інакше Один почув мої молитви), тож колективні пропозиції теж відпали - моя компанія так не бажає.
Ця подорож у часі дає справжню магію кіно. Річард Фляйшнер (Бостонський душитель, Конан-руйнівник, Руда Соня) зняв ще у старому Голлівуді з натяком на новий. Адже для свого часу все вельми динамічно, більш реалістично та брутально. Ще одна вдала екранізація книги, навіть субтитри оформили у стилі гобелена з Байо. Сцена напередодні штурму стовбуром дерева гіпнотична і дає ледь не бойовий транс. Веселий Ернест Боргнайн теж має достатньо харизми, аби не загубитися на вищезазначеному тлі, хоча візуальна різниця у віці з екранними вдається трохи сумнівною. 8/10