Рецензія №2198

«Міст через річку Квай» (1957) — це класичне кіно про війну, яке зовсім не про героїчні баталії чи пафосні подвиги на передовій. Уся драма тут розгортається в головах людей, які намагаються зберегти хоч якусь подобу порядку і гордості у справжньому пеклі.

Сюжет простий: японці женять британських військовополонених у джунглях Таїланду будувати стратегічний залізничний міст. І отут починається найцікавіше. Британський полковник Ніколсон (його грає Алек Гіннес) — фанатичний прихильник дисципліни і військового статуту. Коли японський комендант табору намагається зламати його через знущання та карцер, Ніколсон не прогинається. Але потім у нього вмикається дивна професійна гордість: він вирішує, що британські солдати побудують цей міст краще і якісніше за саміх японців, щоб довести свою вищість і витримку.

Тобто абсурд ситуації в тому, що полонені власноруч, із завзяттям і натхненням зводять міст для ворога. Для Ніколсона це справа честі й військового престижу, і він ніби забуває, що цей міст допоможе ворогам перекидати війська.

А паралельно йде інша лінія: американський матрос (у виконанні Вільяма Голдена), який дивом утік із цього табору, отримує наказ повернутися назад із диверсійною групою, щоб підірвати цей міст.

Фільм крутий тим, що там немає однозначних героїв чи лиходіїв у голлівудському стилі. Це потужна драма про те, як людина через власну впертість і сліпі «принципи» може перетворитися на ворога власних же людей, а війна ламає навіть найсильніших. Ну а фінал там б'є під дих.