Рецензія №2174
О, це ж просто шикарне кіно! Справжній бенфіс Ніколаса Кейджа з тих часів, коли він ще вибирав круті сценарії й грав так, що від екрана неможливо було відірватися. І що найкрутіше — зняв це Рідлі Скотт, який зазвичай робить епічні блокбастери, а тут видав дуже тонку, камерну трагікомедію.
Головна фішка фільму тримається на персонажі Кейджа — Рою. Він професійний аферист, який разом зі своїм напарником (Сем Роквелл) виманює гроші у довірливих людей. Але при цьому Рой — абсолютний психопат у побутовому сенсі. У нього важка форма ОКР (обсесивно-компульсивного розладу): він постійно миє підлогу, боїться відчинених дверей, рахує «один, два, три» перед тим як відкрити замки, від світла в нього сіпається око, і він вживає пігулки жменями.
І от у це його стерильне, параноїдальне життя раптово вривається 14-річна донька Анджела (Елісон Ломан), про існування якої він навіть не здогадувався.
Тут і починається найцікавіше. Дівчинка виявляється гіперактивною, допитливою і, дізнавшись, чим займається тато, замість того, щоб жахнутися, починає благати: «Навчи мене аферам!». Рой тане, розкривається як батько, і їхній дует починає крутити схеми разом.
Хімія між Кейджем і Ломан просто неймовірна. Ти реально віриш, як цей смиканий, хворий чувак намагається бути нормальним татом, а дівчиська повертає його до життя. Сем Роквелл на другому плані теж грає ідеально — такий собі хитрий, слизький напарник, який постійно підбиває Роя на останню, велику куш-схему.
Фільм ідеально балансує: першу половину ти щиро смієшся з побутових заскоків Роя та їхніх кумедних афер, а в другій половині історія починає набирати обертів і перетворюється на справжній психологічний трилер.
А фінальний сюжетний поворот тут взагалі моє шанування. Він зроблений настільки філігранно, що коли пазл нарешті складається, ти сидиш із відкритим ротом і розумієш: глядача розвели так само красиво, як і головного героя.
Коротше: це чудове, розумне, трохи сумне й дуже смішне кіно про батьківство, самотність і те, що найскладніше в житті — це відрізнити справжні почуття від гарно зіграної фальші. Якщо не бачив — дивитися неодмінно, це один із найкращих фільмів 2000-х.
Головна фішка фільму тримається на персонажі Кейджа — Рою. Він професійний аферист, який разом зі своїм напарником (Сем Роквелл) виманює гроші у довірливих людей. Але при цьому Рой — абсолютний психопат у побутовому сенсі. У нього важка форма ОКР (обсесивно-компульсивного розладу): він постійно миє підлогу, боїться відчинених дверей, рахує «один, два, три» перед тим як відкрити замки, від світла в нього сіпається око, і він вживає пігулки жменями.
І от у це його стерильне, параноїдальне життя раптово вривається 14-річна донька Анджела (Елісон Ломан), про існування якої він навіть не здогадувався.
Тут і починається найцікавіше. Дівчинка виявляється гіперактивною, допитливою і, дізнавшись, чим займається тато, замість того, щоб жахнутися, починає благати: «Навчи мене аферам!». Рой тане, розкривається як батько, і їхній дует починає крутити схеми разом.
Хімія між Кейджем і Ломан просто неймовірна. Ти реально віриш, як цей смиканий, хворий чувак намагається бути нормальним татом, а дівчиська повертає його до життя. Сем Роквелл на другому плані теж грає ідеально — такий собі хитрий, слизький напарник, який постійно підбиває Роя на останню, велику куш-схему.
Фільм ідеально балансує: першу половину ти щиро смієшся з побутових заскоків Роя та їхніх кумедних афер, а в другій половині історія починає набирати обертів і перетворюється на справжній психологічний трилер.
А фінальний сюжетний поворот тут взагалі моє шанування. Він зроблений настільки філігранно, що коли пазл нарешті складається, ти сидиш із відкритим ротом і розумієш: глядача розвели так само красиво, як і головного героя.
Коротше: це чудове, розумне, трохи сумне й дуже смішне кіно про батьківство, самотність і те, що найскладніше в житті — це відрізнити справжні почуття від гарно зіграної фальші. Якщо не бачив — дивитися неодмінно, це один із найкращих фільмів 2000-х.
Вхід по QR (для ТВ)