Рецензія №2107

«Під планетою мавп» — це пряме продовження культової фантастики 1968 року, яке не просто розвиває знайомий світ, а робить його ще похмурішим і тривожнішим. Новий астронавт Брент вирушає на пошуки зниклого Тейлора й опиняється на тій самій загадковій планеті, де цивілізація мавп продовжує панувати над людьми. Проте найнебезпечніша таємниця прихована не на поверхні, а глибоко під землею.

На відміну від першої частини, сиквел значно більше схиляється до антиутопії та наукової фантастики. Якщо оригінал дивував незвичайним світом і соціальною сатирою, то тут головний акцент зроблено на темах релігійного фанатизму, страху перед ядерною війною та самознищення людства. Атмосфера стала ще похмурішою, а відчуття приреченості не полишає майже до самого фіналу.

Джеймс Францискус добре впорався з роллю Брента, хоча його персонаж поступається харизмою Джорджу Тейлору у виконанні Чарлтона Гестона. Водночас знайомі герої отримують логічне продовження своїх історій, а нові персонажі розширюють уявлення про цей дивний світ.

Фільм знову вражає якісним гримом і продуманою атмосферою. Підземне місто, моторошні руїни старої цивілізації та культ руйнівної зброї створюють сильне відчуття небезпеки. Попри обмежені технічні можливості свого часу, стрічка переконливо передає масштаб катастрофи й безвихідь, у якій опинилися герої.

Фінал заслуговує окремої уваги. Він сміливий, похмурий і зовсім не схожий на типові голлівудські завершення. Автори не бояться довести історію до логічної, але дуже жорсткої розв'язки, яка залишає сильне враження й підкреслює головну думку всього фільму.

«Під планетою мавп» — гідне продовження, яке робить історію ще темнішою та більш філософською. Воно поступається першому фільму новизною ідей, але успішно розвиває його теми, пропонуючи похмуру антиутопію з атмосферою постійної тривоги й одним із найсміливіших фіналів у класичній науковій фантастиці.