Рецензія №1698

Ну, ось нарешті й другий фільм трилогії віри Бергмана. Забігаючи вперед - насправді першочерговий стосовно цього концепту, бо Як у дзеркалі має до нього якесь опосередковане відношення, не кажучи вже про Тишу, більш відому як Мовчання (у якому я взагалі не бачу цієї тематики). А найкраще те, що рівнем він анітрохи їм не поступається. Знову єдиний мінус - незначна повільність і нудність на початку. Але це більше ніж компенсується філософською глибиною піднятих тем, високим рівнем діалогів та майстерною грою вже типового для Інгмару (за власним сценарієм) ансамбля із трагічних Гуннара Бьорнстранда (мабуть, краща його роль), Тюлін Інгрід, Макса Фон Сюдова та Ліндблум Гуннель. На відміну від першої частини трилогії, це не весь каст (але головні та запам'яталися). Знято знову мінімалістично, просто і геніально. Ще й лаконічно - менше за півтори години. Еротизм цього разу відсутній, а от важкості та психологічній жорстокості цієї камерної чорно-білої драми позаздрить будь-яка стрічка свого часу. Священик - насправді дуже відповідальна професія, особливо до розвитку психологів та психоаналітиків. 9/10