Рецензія №1638

Доволі хороший фільм, вище середньостатистичних, так точно. Головне – не сприймати все, що так відбувається, буквально, адже це – одна велика метафора.
Нижче – спойлери і моя версія, чому все так сталося, як сталося.



Найімовірніше, привид С'юзі – це один великий символ неможливості живих її відпустити. Тому вони й гадають, що бачать її у всьому (як батько), або відмовляються бачити (як матір), або бачать її вбивцю (сестра). У фільмі змішується ця психологічна метафоричність і водночас фентезійна суб'єктність С'юзі як персонажа з власною волею, і через це їхні рішення взаємопов'язані – коли родина знаходить у собі сили жити далі, С'юзі приймає рішення "піти в рай". Швидше за все, образ убивці-маніяка теж метафоричний, і він існує водночас як образ убивці в головах родини, так і реальний убивця, який, водночас, параноїться і марить тим, що його спіймають.
Оскільки фільм психологічний і метафоричний, навіть дії персонажів не є такими, що обов'язково відбулися в реальності. Наприклад, маніяк не обов'язково прорахував дії батьків, вистежив коханців у кукурудзі. Це були марення батька, одержимого помстою. Він бачив убивцю в тому боці і пішов його шукати, і від його особи ми бачимо мотивацію, чому він так зробив.
Так само сестра, одержима бажанням знайти й викрити вбивцю, швидше за все, просто уявила собі ту сцену з викриття маніяка і що вона могла б знайти, але потім відійшла від цих думок, бо повернулася матір/зрозуміла, що це нічого не дасть і так далі.
Водночас маніяк боявся, що його викриють, йому здавалося, що родина стежить за ним і от-от знайде, що та донька все знає, через що, відповідно, він і нервував, і з його боку сцена з викриттям є найсильнішою емоцією страху бути викритим, після якої він починає тікати.
На користь того, що ця сцена уявна, говорить її кричуща штучність – маніяк би точно зловив малу дівчину, тим паче, після того, як вона збила дихання після такого падіння, та й міг би гнатися за нею довше, а поліція потім його обов'язково розшукала б з такими доказами. І саме тому донька вже думає не про маніяка, а про родину, яка воз'єдналася.
Нарешті, образ С'юзі і ідея фільму. На початку фільму нам говорять про Отелло, одну з класичних п'єс Шекспіра. Вона про непокаране зло, про підступне зло, і про зло, яке чинять люди самі собі, керуючись добрими намірами. По великому рахунку, як і в п'єсі Отелло, родина чинить собі зло, намагаючись вийти на вбивцю, якого вони не знають і не можуть знати. Зло є, але воно лишається недостатньо покараним – як це часто, на жаль, буває в житті. Ще на початку є кадр з "Вигнанням і царством" Камю – ця збірка про абсурдність буття, пошук себе в несправедливому світі.
І С'юзі це розуміє. Як дух, вона не може відчувати помсти, адже вона вже знає все. Як вона неодноразово говорила, часу для неї більше не існує, вона в іншому світі, де минуле перетинається з майбутнім. Пізнавши новий світ, вона вже й так знала, що її вбивцю не знайдуть, що він помре по абсурдному від бурульки, і що вона буде його останньою жертвою. Вона, як її родина, не має влади, не може нічого зробити, а якби й могла, це нічого не дало б, бо вона вже мертва, тому, отримавши шанс побути у реальному світі, вона присвячує його своєму останньому прижиттєвому бажанню. Зрештою, така чиста й невинна душа і не могла прийти до ненависті, а лише до любові.
Але знову ж, С'юзі – це більше образ переживань її родини. Емоції її родини (і наші) прямо відображаються на ній. Спершу неприйняття, що вона мертва, пошук її навколо. Потім – гнів до вбивці, який відчуває і вона, і батько з сестрою, і нарешті – примирення, прийняття і бажання рухатись далі. Навіть маніяк починає рухатись далі, позбувшись від одержимості нею, і сцена з похованням сейфу стає символом поховання справедливості, але й прощання.
Нарешті, варто відзначити, як режисер грає з нашими емоціями. Він увесь фільм тримає нас у напрузі, показує, що злочинця от-от знайдуть, лишилося так мало, щоб його знайти, робить нас трішки одержими ідеєю помсти – і через це ми починаємо відчувати те саме, що й родина жертви, наші очікування теж обманюють. Проте зрештою ми стикаємося з реальністю – справедливості не буде і крапка, але колись він помре, і можливо, в муках, а самі… самі думаємо і про те, що є хорошого, хоч осад несправедливості все одно лишається. Тому замість того, щоб обурюватися кінцівці, подумайте, як добре зробив усе режисер, щоб ви ці емоції в кінці відчули, як він і хотів.