Рецензія №1270

Двоє сиріт, брат і сестра, кожен із своїми вадами, потрапляють у сім'ю до дивної матері-одиначки Лори та її ще більш дивного всиновленого сина Олівера. Атмосфера напруги, задухи та тривоги не відпускає сиріт, а дивакуватість Лори з часом стає все більш загрозливою...


Брати-австралійці повторюють свій успіх трирічної давнини, знявши за копійки хороший герметичний трилер. У ньому Гокінс, яка гармонійно дивиться у потоках води (згадуємо "Форму води" Дель Торо), незважаючи на свою тендітність, показує, що маніпуляціями та ціленаправленістю можна добитись навіть повернення із мертвих. Не скажу, що тут у неї суперперфоманс акторського мистецтва, та її жаль після смерті доньки і бажання повернути її назад за будь-яку ціну передано хоч і без вогника, та достойно... Діти-ноунейми свої партії теж виконують на рівні. Але тут герої не стільки вони, як сама історія...


Відчуття новинки та свіжого погляду після "Говори до мене" дещо втрачено. І відчувається, що Філіппу хочуть рухатись вперед і привнести щось нове. Та в "Поверни її мені" це дуже часто виглядає як буксування на місці. У фільмі багато зайвих сцен, які не несуть жодного смислового навантаження та не рухають сюжет вперед. Також будуть претензії до деякої спрощеності сюжетних поворотів та відсутності напруги від початку до кінця. Та й кінець надто шаблонний та ліричний. Одним словом, сценарій підкачав... Та автентичність і оригінальність - ні.


Братам Філіппу вдається вже вдруге по-сучасному подати банальну історію про неможливе та потойбічне. І виглядає це не стільки кіноматографічно, скільки документально. Ніби й стандартний трилер, та відчувається якесь авторське бачення. Експерименти з жанром та рух в сторону реальності продовжуються. Але хочеться більш прийнятної історії. Хоч є віра, що це лише початок і далі буде... І від цих авторів є бажання очікувати нових робіт.