Рецензія №1228

Рецензія: «Супермен» (2025) — повернення надії
«Світ потребує прикладу. Людину, яка нагадує, що бути добрим — це сила, а не слабкість».
Режисер Джеймс Ґанн, відомий своєю здатністю вдихати життя у найбезумніших героїв (Guardians of the Galaxy, The Suicide Squad), у фільмі «Супермен» (2025) робить дещо зовсім інше — він не переосмислює героя, а делікатно повертає його до витоків. І це — найкраще, що могло статися з Кларком Кентом за останні 40 років.
Супермен — знову Людина, а не Бог
Ґанн відмовляється від пафосної "божественності" версії Снайдера, де Супермен — це мовчазний месія, якого боїться весь світ. Замість цього, він показує Кларка як доброзичливого, скромного, трохи незграбного, але рішучого хлопця, який справді хоче допомагати людям — не тому, що "повинен", а тому, що може. Це Супермен, що посміхається. Що рятує не тільки планети, а й серця.
Без повторів: ніяких Криптонів на старті
Фільм мудро минає вже тисячу разів показану історію про загибель Криптону, падіння капсули на ферму Кентів та дитинство в Смолвілі. Ґанн розуміє: ми це вже бачили. І саме тому починає розповідь із дорослого, сформованого Кларка, який вже працює у Daily Planet, і вже бореться з лиходіями, внутрішніми конфліктами та суспільним скепсисом. Такий підхід економить час і відразу кидає нас у дію — але без втрати душі.
Найбільш канонічний Супермен з усіх
Цей фільм — найближчий до духу класичних коміксів DC, зокрема епохи Silver Age та All-Star Superman Ґранта Моррісона. Він не соромиться бути кольоровим, щирим, оптимістичним. Кларк Кент — це не бог серед людей, а Людина Серед Людей. Його сила — не у лазерах із очей, а у співчутті, терпінні, доброті. У часи цинізму — це акт хоробрості.
Стиль Ґанна: тепло, гумор і серце
Характерна риса Джеймса Ґанна — уміння показувати емоційну вразливість навіть суперлюдей — тут теж на місці. Фільм насичений гумором, але не пародійним, а людяним, як у розмовах Кларка з Лоїс або сценах із Крипто — суперпсом, який несподівано стає одним із найулюбленіших персонажів стрічки. Але й серйозні теми — батьківська спадщина, самотність, ідеалізм проти цинізму — теж проговорені, хоч і ненав'язливо.
Вдалі кастинги:
Девід Коренсвет — напрочуд вдалий вибір. Він має зовнішність класичного Супермена, але грає не статую, а живу людину. Його Кларк — сором'язливий, теплий, часом розгублений — і саме це робить його справжнім героєм.
Рейчел Броснаген як Лоїс — сильна, дотепна, не фоном для героя, а рівноправний учасник історії.
Ніколас Голт — елегантно стриманий Лекс Лютор, з інтелігентним холодом, далекий від гротескності попередників.
Світ DC оживає, але не домінує
У фільмі з'являються й інші герої DC (Hawkgirl, Mister Terrific тощо), але вони не затьмарюють головного героя. Ґанн зберігає фокус на Кларкові, а решта — радше світло у кадрі, натяк на велике, але ще не перевантажене всесвітами майбутнє.
Висновок:
«Супермен» Джеймса Ґанна — це не просто супергеройський фільм. Це маніфест доброти.
У той час, коли кіно часто соромиться бути щирим, цей фільм каже прямо: бути добрим — не застаріло. Це радикально. Це круто. Це потрібно.
🌟 Оцінка: 9/10
За:
щирість і душевність
канонічний Супермен без пафосу
гумор і драматичний баланс
чудова акторська гра
шанобливе ставлення до фанатів і першоджерела