Рецензія №1207

Подивився «Особливі». І знаєш, це не той фільм, після якого хочеться одразу щось комусь розказувати. Він тихий. Простий. Але він лізе тобі під шкіру. Не через сюжет — сюжету там, по суті, як такого й нема. А через відчуття. Через людей.

Двоє чоловіків просто займаються тим, що допомагають дітям з важкими формами аутизму. Без бюджету, без підтримки від держави. Просто тому, що якщо не вони — то ніхто. І от ти дивишся і думаєш: як вони це тягнуть? Як не здаються? Там же не романтика — там повний хаос. Крики, сльози, зламані двері, постійна втома. А вони тримаються. Не як герої. А як люди, які не уявляють, як інакше.

Мені сподобалось, що фільм не нав’язує емоцій. Він нічого не випрошує. Просто показує. І ти сам десь на середині починаєш відчувати, що це не історія про «бідних хворих дітей». Це історія про повагу. Про те, що кожна людина — навіть якщо вона не говорить, не дивиться в очі, не тримає ложку — має право бути. Просто бути. І жити достойно.

Венсан Кассель тут дуже не «зірковий». Спокійний, трохи змучений, трохи загублений. Як і всі ми. І це, мабуть, найкрасивіше, що є в цьому фільмі — оця справжність. Там усі трохи втомлені, трохи дивні, трохи на межі. Але вони є.