Рецензія №1185

Фільм про тріщину. У часі, в реальності, в голові. І про хлопця, який побачив її раніше, ніж вона встигла розсунутися.

Це суміш фантастики з драмою про підлітка. Це повільне, клаустрофобне падіння у порожнечу - коли світ стає чужим, батьки перетворюються на фон, школа - на вітрину, а майбутнє - на жарт. Кожна деталь - випадкова, кожен погляд - передчуття, кожне речення - ніби могло змінити хід подій, але не змінило.

Донні - не герой, не пророк, не обранець. Він - уламок чогось, що не склалося. А можливо і чогось, що склалося. Він живе серед людей, які вдають, що все нормально. Які говорять про любов, але бояться тиші. Які мріють про порятунок, але не помічають, що поряд хтось тоне. Донні - не месія. Він - збій у системі. Його вчинки - не про силу. Вони про страх. Про паніку перед розвалом.

Атмосфера фільму схожа на ніч із відключеним світлом. Ніщо не здається по-справжньому небезпечним - і саме тому все лякає. Це фільм про шизофренію - можливо. Про квантову фізику - можливо. Але найбільше - про тишу між словами. Про пустоту, яка народжується там, де мали бути відповіді.

Учителі тут - або фарс, або обмеження. Батьки - хороші, але безпорадні. Кохання - щире, але тимчасове. Бог - мовчить. Кролик говорить. А час - ламається.

І коли на фінальних титрах грає Mad World - це не просто саундтрек. Це молитва. Похоронна пісня для всього, що не склалося. Для всіх, хто шукав сенс - і знайшов лише тінь. Це не фільм про сюжет. І не про розв'язку. Це - фільм-стан. Відлуння. Запитання без відповіді. Фільм, який не розважить. Не заспокоїть. Не обійме. Але змусить дивитися в темряву - і питати себе: А якщо я - помилка? А якщо все це - не має сенсу? А чи взагалі реальний я? А якщо і ні - то що тоді?