Рецензія №1182

Щойно переглянув «Диявол носить Prada» – і чесно кажучи, це дві години марнування часу. Фільм, який оспівує гламурну жорстокість і підлабузництво, подається під соусом мотивації, але насправді викликає лише роздратування.

Головна героїня – талановита, амбітна дівчина, яка зводиться до ролі персональної прислуги для багатої, холодної та абсолютно бездушної шефині. Її щоденні приниження показані як щось "необхідне" для досягнення успіху. Та яке там зростання? Вона просто вчиться мовчки ковтати зневагу та приносити каву, втрачаючи себе заради роботи, яка її навіть не надихає.

Міранда Прістлі – це не образ сильної жінки, як її намагаються змалювати. Це егоїстична тиранічна фігура, яка звикла до того, що всі кланяються її "великому" смаку. Але що в її поведінці гідне поваги? Вона просто ще один токсичний бос, який прикривається статусом, щоб знищувати підлеглих.