Рецензія №1153

«Кейт» (2021) — коли бабенція ламає Токіо навпіл
Іноді все, що потрібно хорошому бойовику — це дві речі: стиль і зубата головна героїня. І «Кейт» це має.

Netflixівський екшн-трилер «Кейт», знятий Седріком Ніколасом-Трояном, — це не спроба зобразити глибоку драму чи розгорнути багатошарову історію. Ні, цей фільм бере іншим — він без гальм летить через неонове Токіо, лишаючи за собою шлейф зламаних тіл, диму, і добротної музики. Але найголовніше — він тримає ритм і не намагається бути тим, чим не є.

Образ головної героїні — цвях програми.
Мері Елізабет Вінстед у ролі Кейт — справжня бойова бабенція: цілеспрямована, змучена, поранена, але не зламана. Її образ візуально сильний, характер — ще міцніший. І навіть молода японська героїня, яку вона змушена захищати, додає цікаву динаміку: не схожу на звичний дует «м'ясо + обуза».

Актори грають щиро — і це працює.
Я повірив цим персонажам. У моменти, коли герої змагаються, кричать, тікають, жартують — не виникає відчуття постановочності. Це рідкість для жанру, який часто грішить дерев’яною подачею.

Ритм — без компромісів.
Фільм не дає часу нудьгувати. Події мчать одна за одною, зупиняючись лише на кілька хвилин, щоб перевести дух. А тоді знову — поїзд, бійка, зрада, постріл. І так до самого фіналу.

Екшн-сцени — гідні похвали.
Хоч вони й не на рівні «Рейду» чи «Онг Бака» за жорстокістю або реалістичністю, але тут відчувається удар. Камера не ховає рухи, монтаж не ріже ритм — ти бачиш, як кожен удар доходить до тіла. І це важливо.

Сюжет простий, але працює.
Кейт має одну мету — дійти до кінця, покарати винних. І її шлях, хоч і не унікальний, демонструє відчайдушність і впертість персонажа. Це той випадок, коли лінійність сюжету грає на користь, бо не відволікає від основного — динаміки та стилю.

А стилю тут хоч відбавляй.
Кольорове освітлення, костюми, ракурси — все виглядає круто. Навіть сцени, які за змістом нічого особливого не несуть, візуально цікаві й запам’ятовуються. Токіо тут — це не просто фон, це жива сцена бою.