Рецензія №1113

Фільм, який ніхто особливо не чекав. І ніхто особливо не обговорює. Невеликий бюджет, простий сценарій, відсутність драматичних поворотів чи режисерських трюків. Але іноді й цього достатньо, щоб влучити в нерв. Це історія не про смерть. Це історія про життя, яке ми ховаємо "на потім".

Стрічка не намагається бути глибокою, але саме тому потрапляє в саму глибину. Джонні Депп тут не грає – він проживає. Вперше за довгий час він не персонаж, а людина. Без шарфів, гриму і маски. Просто втомлений, трохи цинічний, відверто злий, саркастичний і… живий. Його герой - викладач, який дізнається, що йому залишилось жити лічені місяці. І раптом усе, що було фоном, стає головним. Не тому, що світ змінюється - а тому, що змінюється фокус.
⠀
У кожного з нас є план. Колись написати книгу. Колись поїхати на море. Колись сказати «ні». Колись сказати «люблю». І от тільки коли тебе притискає до стіни - згадуєш, що "колись" - це дуже ненадійна дата.
⠀
Цей фільм - не шедевр, не прорив, не претендент на класику. Але він працює. Тому що вміє сказати гучно без мікрофона. Нагадує, що ми постійно переоцінюємо те, що зробимо за десять років, і недооцінюємо те, що здатні зробити за один місяць. Ми будуємо стратегічні плани й вкладаємо життя в довгострокову перспективу. Але чи буде в нас довгострокова?

"Життя не можна прожити довше. Але можна - товще". І цю товщину дарують нам події. І в цьому весь фільм. У цій фразі - вся ідея. Бо не кожен день має бути важливим. Але хоча б деякі мають бути справжніми.

Тому якщо ви шукаєте фільм із вибухами, ефектами, глибокою філософією чи сльозами на замовлення - це не сюди.
Але якщо вам потрібно тихо сісти, видихнути і згадати, що ви все ще живі - увімкніть. І не відкладайте це на потім.