Рецензія №1077

Цей фільм не просто зачепив — він пробив. Прямо в голову, прямо в серце. Дивишся — і відчуваєш, як щось всередині стискається. Бо це не просто історія про лиходія з коміксів. Це про людину. Про те, як вона зламується, коли світ постійно б’є по тобі й сміється зверху.

Хоакін Фенікс — це взагалі окрема планета. Він не зіграв Джокера — він ним став. Кожен його рух, кожен сміх, кожен погляд — це не гра. Це біль. Це гнів. Це самотність, яка вже не може мовчати. І коли він перевтілюється — це не “о, крутий злодій”, це “блін, так буває з людьми, коли їх просто не чують”.

Фільм важкий. Не для фану, не для розваги. Він про сучасний світ, де всі говорять про "турботу", але насправді нікому не до тебе. Про те, як суспільство саме народжує своїх монстрів. І це страшно. Бо Джокер тут не карикатура, а дзеркало. І воно показує не найкраще.

Операторська робота — шик. Музика — гнітюча, але геніальна. Все зроблено, щоб тобі було незручно. І це працює.

«Джокер» — це кіно, яке не хочеш передивлятись, але не можеш забути. Воно не для всіх, але якщо ти відчуєш — то запам’ятаєш на все життя.