Рецензія №1076

Це кіно — як ковток ностальгії про час, якого ти ніколи не жив, але ніби пам’ятаєш. Дивишся — і просто кайфуєш від атмосфери. Тарантіно взяв не сюжет, а настрій, і зробив з нього цілий фільм. Тут немає типового екшену чи драми, але кожна сцена — як окремий світ.

Ді Капріо і Бред Пітт — просто вогонь. Один грає зірку, яка вже сходить з арени, другий — його дублера і найкращого друга. І їхня дружба, їхні діалоги, навіть те, як вони просто їздять містом, — виглядає круто і живо. Пітт взагалі тут у своєму ідеальному образі — спокійний, трохи небезпечний, але з шармом. А сцена на ранчо — то просто нерви в банці.

Декорації, музика, деталі — усе настільки точно передає Голлівуд 60-х, що здається, ніби справді туди потрапив. А фінал — типово тарантінівський: спокій спокій, а потім бах — і полетіли голови. Але не для шоку, а як емоційна розрядка.

«Одного разу в Голлівуді» — це фільм про кінець епохи, про страх щезнути, і про тих, хто був поряд. Стильно, ніжно, місцями абсурдно, але дуже по-людськи. Не всім зайде, але хто відчує — той полюбить.