Рецензія №1074

Це не просто фільм — це ціла історія життя. Повільна, спокійна, але така, що тягне в себе. Три з половиною години пролетіли, як один глибокий зітх. Так, це не бойовик, не “Гудфеллас 2”. Це старі мафіозі, які вже не святкують перемоги, а згадують, що втратили.

Де Ніро, Пачіно, Пєші — просто легенди. І тут вони не грають, а живуть на екрані. Де Ніро — спокійний, майже холодний, але чим далі — тим більше в очах болю. Його герой не добрий і не поганий, просто людина, яка роками "робила свою роботу", а потім залишився з порожнечею.

Мартін Скорсезе зняв це так, як ніхто інший не зміг би. Без пафосу, без перебільшень. Навпаки — про старість, про каяття, про те, як усе стихає. Навіть насильство тут — не видовищне, а буденне. Як і має бути в цій історії.

Так, для когось це буде “нудно”. Тут мало динаміки, мало екшену. Але якщо просто сісти і дивитись — то відчуєш, як стихає мафіозна епоха. Як стихає саме життя.

«Ірландець» — це не розвага. Це про час, втрати і те, що лишається в тиші. Дуже сильне кіно. Не для поспіху. Але якщо відчуєш — запам’ятається назавжди.