Сьома печатка

“Сьома печатка”
“Збіса спокуслива пропозиція”
Стражденно-урочистий, містично-релігійний кіноапогей, середньовічної безвиході Бергмана, наскрізь просякнутий глибоким символізмом і нестерпними роздумами, про місце людини в цьому буремному світі, її швидкоплинність та марність життя в принципі, незалежно від передчуття присутності, чи радше відсутності Бога.
Суперечливий, безнадійно обнадійливий сюжет, в основі якого - лежить притча про лицаря та його зброєносця. (Такий собі Дон Кіхот з Санчо Пансою), по завершенню довготривалого хрестового походу, повертаються в охоплену чумою середньовічну Данію, де натикаються на цілісінькі, вимерлі села і людей, купки бідолашних вцілілих, що бідкаються на узбіччі життя. Смерть швендяє буквально слідом, за кожним напівмертвим та живим. Зненацька лицареві випадає шанс, ненадовго відстрочити неминучий кінець. За умов що склалися, пропозиція зіграти в шахи зі смертю, здається збіса навіть спокусливою.
Напружена гра в доволі легковажно-театральній, пропащій атмосфері туманного мороку, вражаюче пресингує мимовільним польотом подій, аморальністю того чи іншого ліку та попутньою вірою в краще, обнадійливе майбутнє. У світі, де всім заправляє чума, зотліли вщент стражденні душі, розхристані оселі, скуйовдились до невпізнаваності, лишень акробат Йоф, упевнено жевріє життєдайністю, танцюючи над прірвою кінця. Уперто зберігаючи душевний спокій, мрійливо ласуючи ягоди життя.
Не дивлячись на те, що фільм знятий, ще в далекому 57-му, він не втрачає актуальності і зараз, адже навряд чи підняті питання Бергмана, взагалі коли небудь, перестануть діймати людство. Тут вам й релігійний фанатизм, з жорстоким омертвінням тіла, подекуди настільки візуально глибокий, що чути ляскіт батогів на власній шкурі. Смерть, як частина життя, також є невід’ємною складовою картини, бо як відомо у скрутні часи, люди частіше розмірковують про неминуче передчуття, яке красується на фресках, оспівується в хороводах і танках, навіюючи гостре відчуття неспокою, не дивлячись на іронічні нотки гумору та легковажного відношення до смерті, практично будь кого з занепокоєних героїв, нелегким долям котрих, відверто хочеться співчувати. Оскільки співчуття, любов до ближнього та милосердя і є основа, релігійно-філософських вчень людини. Будь то відважний лицар, клоун чи казкар, мандрівники втілюють на екрані безумовну красу життя, немовби ігноруючи його короткочасність. І водночас, майже усі з подорожуючих, шукають прихистку у смерті, адже перед її лицем всі рівні.
Обірваний та очманілий натовп, безцеремонний блуд і гул юрби, яскраво підводять, до вкрай темних, так би мовити гнітючих роздумів, химерний послід яких, відкладається в пам’яті досить надовго, аби замислитись про сенс земного буття та спокуту. Хтось шукає втіхи в молитвах, хтось у бесідах з людьми шинках, словом у світі Бергмана, більше пітьми і дуже мало місця для надії. Передчуття смерті обвиває навколо голови та шиї, аж до п’ят. Екранна безликість приречених героїв, з відтінком фаталізму на обличчі, буквально засмоктує в прірву Бергмана, прірву спотворених гріховних орієнтирів: корисливість, фанатизм, боягузтво, настільки сильно візульно-переконливих, що на мить, з’являється бажання і справді відкараскатись від Бога. Та спомин лицаря: Суниця, чаша з парним молоком, обличчя сплячого малюка, при світлі літнього вечора, нагадує про Божий промисл в усьому. Сумнівний суперечливий, але присутній. Мистецький витвір з незабутнім, максимально щирим та сміливим кадром Гуннара Фішера, прекрасною музикою композитора Нурдгрена і звісно ж колоритним кастом акторів-мандрівників. Гра Макса фон Сюдова, Нільса Попе і особливо, особливо Бенгта Екерута, котрий постав у обліку головного оповідача дійства, це щось невимовно-страхітливе й магнетично-обнадійливе. Перевтілення, з докінця незрозумілою, містично-очманілою і в той же час невимушеною та розважливо-каверзною енергетикою прокаженних, приречених на вічні муки душ, які усе ще тліють сподіваннями спасіння. Втрачають крихти глузду, впадаючи до крайнощів обрядів, прагнучи прихистку розради у лапах смерті, її ненависно-спокусливім танку.
Сподіваюсь описане мною уявлення, про апогей безнадії Бергмана, не на надто абстрактне, а з точністю до навпаки, достатньо переконливо значуще й химерне, щоб спокуситися на скромний дотик смерті та розібратися в стосунках із Всевишнім, не забуваючи помізкувати, над гнітом, чи то спокоєм свого насущного і тлінного буття. Катарсис не обіцяю, а от моторошний присмак зніяковілості, просвітлення й смути, укоріниться в засіках душі, досить надовго. 10/10.
детальніше