Полонянки

"Полонянки" — коли зникає дитина, зникає і межа між добром і злом.
Це безперечно сильний і не стандартний трилер. Це повільне, нав’язливе занурення у пекло батьківського страху, в якому кожен вчинок - наче відчайдушний подих утопаючого. І що довше триває ця історія, тим більше ковтається води.

Фільм Дені Вільньова - це розтягнута судома. Без виплеску. Без розради. З першого кадру ми знаходимося у стані тривоги, яка не переходить у паніку, але й не минає. Вона стає тлом. Фоном до кожного погляду, до кожного мовчання, до кожного подиху героїв. Холодна зима змінює, дощову осінь. Новий день, приносить нові переживання.

Атмосфера - як лід, що тріщить під ногами. Постійне відчуття, що щось не так. Сніг, дощ, сіре небо, похмурі підвали, - природа тут мовчазний свідок безумства.
Ритм фільму - це дихання паніки. Повільне, важке, з затяжними паузами, які не дають полегшення. Саундтрек від Йоганна Йоганссона — це не музика, а душевне тремтіння, що наростає в грудях, коли все всередині кричить: "Хоч убий його, але знайди її!"

Г’ю Джекман у ролі батька - не герой. Він людина, яку зламало горе і яка в цій тріщині шукає справедливість, навіть якщо доведеться розірвати себе до кісток. Його образ - це ідея про те, що батьківство не завжди має обличчя доброти. Іноді воно - звір із голодними очима. І це лякає більше, ніж будь-який злочинець. Тому-що, ми знаємо чого можна очікувати від злочинців, але не від батька. Він з кожнем днем спускається по спіралі від суворого, але доброго наставника, до дикого, одержимого месника. Не в сенсі "негідника", а в сенсі людини, яка більше не може залишатися людиною. Він не герой, не лиходій - він чиста реакція на біль, на жах, на повне безсилля. І саме в цій сірій зоні "добра з кулаками" фільм і ховає своє головне питання: чи маємо ми право на насильство, якщо мета - порятунок?

Детектив Локі - не рятівник. Він - свічка в штормі. Тремтлива, нервова, втомлена. Він бореться не тільки з загадкою, а з власною межою терпіння. І ця боротьба - одна з найчистіших речей у фільмі. Джейк Джилленгол демонструє спробу залишитися на плаву в морі морального бруду. Зірваний, замкнутий, з постійним сіпанням ока - його образ ніби говорить: навіть ті, хто на боці закону, ледь тримаються.

Це історія про викрадення. Це історія про зникнення віри. У поліцію. У справедливість. У межі дозволеного. І найстрашніше: у себе самого. Бо коли межі стираються - лишається лише один голос. Голос болю. Цей фільм - не для всіх. Він вимагає терпіння. Буде - відчуття, що правда може ніколи не прийти. Що ти можеш зробити все - і нічого не зміниться. Це кіно не лякає раптовими звуками чи жорстокістю. Воно мучить. Постійно. Системно. Як крапля на лобі.

Попри все фільм не лише про зло. Не лише проте те, що буває, коли ми прикриваючись любов’ю стаємо його носіями. Він також про тонку ниточку, яка розділяє божевілля і віру. Проте, як, всупір загальній паніці й клятьбі, коли наперекір хулі жорстокій, між невірів ти віриш сам собі. детальніше