Спогади про вбивство

Це фільм про людську спробу знайти сенс там, де його немає.

Спогади про вбивство - не детектив. Це розповідь про країну, яка ще не навчилася говорити правду. І про людей, які втомилися її шукати. Зло тут не має імені. Не має причин. Воно ховається у темряві, в калюжах, у розмитому від дощу сліді. В обличчі, яке ти бачив сотні разів - і все ще не можеш впізнати. Це не фільм про маніяка. Це історія про те, як у країні, що ще не оговталася від диктатури, справедливість так і не навчилася ходити прямо.

Спочатку - абсурд.
1986 рік. Провінція. Поліцейські більше схожі на сільських шерифів, ніж на охоронців порядку. Вони б’ють підозрюваних, фальсифікують докази, грають у детективів. Шукають зручного винного, а не правду.
Історія починається стрімко. Тіло. Виклик. Ймовірний злочинець. Кінець. Справа закрита. А все тому, місцевий слідчий Пак Ду Ман вірить у забобони й "очі винного". Йому не потрібні докази - він відчуває злочинців. Також він відчуває бажання закрити справу і скоріш повернутися до чарки. На противагу йому приїжджає детектив з столиці - Со. Інший метод. Інша мораль. Але одна реальність на двох: трупи жінок і жодної зачіпки.

Далі - розпач.
Абсурд зникає. Лишається втома. Кожна нова смерть - як цвях у труну віри. У систему. У справедливість. У себе. Слідчі пробують усе: облави, допити, психологію, засідки. Але все марно. Відповіді немає. Обличчя - ось чого бракує. У буквальному сенсі - вони не можуть його впізнати. І в метафоричному - втрачають обличчя самі. Хтось б’є, бо не вірить в інше. Хтось мовчить, бо вже не вірить у справу. А хтось дивиться на дощ - і не бачить нічого.

Фінал - порожнеча.
Минають роки. Жодної відповіді. Жодної розв’язки. Просто чоловік, який повертається на місце злочину. Дивиться - і розуміє: зло було поруч. Завжди. І, можливо, і досі є. Погляд у камеру - останній удар. Без музики. Без титрів. Без крапки.

Ця кіностірка не про злочинця. Вона про поразку. Системи. Людини. Уявлення про справедливість. Про те, що істина може виявитися недосяжною. Що справжній вбивця може ніколи не сісти за ґрати. Що правда може розчинитися між двома звітами, трьома дощами і п’ятьма побитими свідками. Режисер не відповідає на питання. Бо цей фільм не про відповіді. А про шлях. Про повільне, болюче розуміння, що деякі речі залишаються невідомими. І в цій невідомості - найбільший жах.

Це кіно не для розваги. Не під їжу. Воно справжнє. Точне. Тихе. Як крик, на який ніхто не прийшов. Це фільм, після якого світ стає трохи тихішим. Але не тому, що стало менше злочинів. А тому, що стало менше віри.

Післямова. Історія заснована на реальних подіях. Через десятиліття вбивцю таки знайшли - випадково, за ДНК.
Але фільм до того моменту вже сказав головне: коли час згаяний - правда приходить занадто пізно. І вже нічого не змінює. детальніше