Рецензія №933

Рецензія на фільм Babygirl: коли дослідження сексуальності перетворюється на токсичну залежність



Фільм Babygirl (Хороша, погана дівчинка) намагається дослідити складність прийняття власної сексуальності, проте його наратив не витримує критики. Незважаючи на потенційно цікаву ідею, історія скочується в романтизацію токсичних стосунків, маніпуляцій і навіть насильства.



Ідея та головна героїня



У центрі сюжету – успішна бізнес-леді, яка 19 років перебуває у, здавалося б, щасливому шлюбі. Вона приймає сексуальну орієнтацію своєї доньки, підтримує інклюзивність у компанії та веде активне статеве життя. Але всупереч цьому її власна сексуальність залишається нереалізованою.



Це дійсно важлива тема: багато людей, навіть у стабільних стосунках, можуть приховувати свої глибокі бажання через сором або страх осуду. Ідея про труднощі в комунікації між партнерами заслуговує на увагу. Однак фільм не розкриває цю тему належним чином.



Проблеми з наративом



Замість делікатного дослідження особистих кордонів і пошуку гармонії в собі, сюжет перетворюється на історію токсичної залежності. Головна героїня вступає в стосунки з молодим стажером, який поводиться зверхньо, порушує її особисті кордони і навіть маніпулює нею. В якийсь момент стає очевидним, що це не про дослідження власної сексуальності, а про втрату контролю, емоційний шантаж і підпорядкування, яке не має нічого спільного з довірою.



Фінальний меседж фільму теж викликає запитання: якщо головна героїня знайшла спосіб прийняти свою сексуальність, чому це стало можливим лише через токсичні відносини? Чому її шлях розкриття обов’язково повинен супроводжуватися маніпуляціями та болем?



Висновок



Фільм підіймає важливу тему, але замість чесного дослідження показує деструктивні моделі поведінки, не засуджуючи їх. Він не пояснює, як здорово будувати комунікацію про свої бажання, а натомість романтизує ситуації, які в реальному житті були б червоними прапорами.



Єдине, що рятує Babygirl – це якісна гра акторів, гарна візуальна складова та музичне оформлення. Однак цього недостатньо, щоб виправдати сюжетні провали. Якби автори справді хотіли дослідити питання прийняття себе, їм варто було б зосередитися не на драматизації болю, а на його усвідомленні та конструктивному вирішенні.