Рецензія №924

Є рідкісні випадки, коли Голлівуд, замість того щоб штампувати бездушні римейки, бере знайомий матеріал і перетворює його на щось свіже, глибоке і по-справжньому емоційне. "Повстання планети мавп" – саме той випадок. Це не просто перезапуск культової франшизи, це її переосмислення, що задає нову планку для всіх рімейків. Фільм Руперта Ваята бере ідею про розумних мавп, але замість далекого-далекого майбутньго, залишає нас у знайомому теперішньому. Поступово розкриваючи історію про свободу і людяність. Парадоксально, що її - людяність - проявляє саме мавпа і те, як одна маленька несправедливість може запустити незворотні процеси.

Енді Серкіс є актором, який знімається у двох типах фільмів - хороші та шедевральні. Ролі Цезаря – це приклад, якраз гри з другого варіанту. Це нове мистецтво. Його погляди, його жести – вони говорять більше, ніж десяток діалогових сторінок сценарію. Спецефекти? Так, вони чудові, але не вони роблять фільм величним – а те, що за ними стоїть. Кожен рух Цезаря наповнений життям, кожна сцена з ним – це доказ наявності душі.

Сюжет майстерно розкручує конфлікт. Спочатку це камерна драма про досліди над тваринами, потім – трагедія дорослішання, а врешті-решт – бунт, який змушує відчути катарсис. Глядачі не просто спостерігають за революцією мавп – вони переживають її, вони відчувають справедливість цього повстання. Коли Цезар вперше промовляє своє грізне "Ні!", то мурахи біжать по шкірі. Це момент, коли кінематограф перестає бути просто розвагою і зачіпає щось глибоке, щось первісне, щось що існувало завжди.

"Повстання планети мавп" – це ідеальний зразок того, як перезапускати історію: поважати першоджерело, але не боятися йти своїм шляхом. Це розумне, сильне і до біса емоційне кіно, яке залишає слід у серці. А головне – воно доводить, що революції починаються не з ненависті, а з прагнення бути почутим. Шедевр.