Рецензія №901

Два брати-євреї із США об'єднались для поїздки в Польщу в пам'ять про померлу бабцю, що пережила Голокост. Зовсім різні, з різними цінностями, з дуже суперечливими почуттями один до одного. В процесі цього туру для "людей похилого віку", як висловився один із них, вони спробують зрозуміти, що втрачено у їхніх відносинах та чому так сталося...


Айзенберг зняв непоганий нарис за власним сценарієм - про те, як ми втрачаємо своїх рідних в процесі нашого дорослішання. Не буквально, а в силу тих чи інших обставин - сім'я, робота, дружина, діти, обов'язки. Втрачаємо час на спілкування, увагу та підтримку. Хочемо бути поруч, але не можемо. Хочемо помінятись місцями, але вже пізно, і просто не знаємо як. І заздримо, по доброму, з любов'ю. Та це нічого не змінює.


А з іншого боку - суцільна пустка. Коли ти розумієш, що ти залишився один у світі, без тих людей, які були поруч і розуміли з півслова, були спорідненими душами. Як пройти цю втрату, витримати цей реальний біль? І не кожен здатен перемогти його без втрат.


Цей невеличкий кіновитвір не є якимось одкровенням чи здобутком режисерського/акторського/сценарного мистецтва. Швидше як цікаве оповідання на тему втрати. Іноді дії персонажів викликають щирий подив та нерозуміння. Однак все по своїй суті природньо, коли ближче до завершення розумієш всю передісторію відносин. І те, що фоном є Польща та місця Голокосту швидше як повага зі сторони режисера до своїх коренів. Тому основною перевагою кіно є гра акторів, а вони дійсно стараються - прекрасні типажі, відмінна хімія між братами та якісні акторські роботи. Особливо Калкін, який заслуговує нагороди за свій перфоманс.


Чи варто рекомендувати дане кіно для перегляду? Важке питання... Це можливість глянути на відносини у сім'ї, коли хтось є "паршивою вівцею", та, разом з тим, тією особою, легкості якої завжди заздриш. Або зрозуміти глибше тих, хто втратив близьку для себе людину... Проте, щоб відчути цей реальний біль, слід, можливо, вибрати більш глибокий фільм