Рецензія №709

“Роккі”
“Переоцінена американська мрія”
В далекому 76-му, всесвітньовідома медіакомпанія “Metro Goldwyn Mayer” продемонструвала світові історію, простого філадельфійського хлопця, якому випала нагода, втерти носа чемпіонові з боксу.
“Роккі” ніхто, другосортний боксер з відбійною південною лапою, котрому неймовірно пощастило бути віддухопеленим. Без крові та поту, зрозуміло ж не обійшлося, але “Італійському жеребчикові”, не звикати до гвинтиків долі, труднощі лишень підбурюють боксера, вистояти зайвий раунд.
Передусім приклад “Роккі”, слугує беззаперечним мотиватором, для не побоюся цього слова, всіх і кожного. Кіноулюбленець мільйонів, хоч не хоч, змушує встати з дивану, навіть найзатятіших попкорнових лінивців. За допомоги виснажливих тренувань, пожвавлених динамікою надихаючої музичної увертюри Білла Конті та атмосферної безвиході, куди не плюнь, картина попросту не залишає глядачам вибору, окрім як хильнувши, бридотного яєчного коктейлю, нарешті намагатись проживати, а не гаяти дароване життя.
Ну що тут скажеш, саме ідейна мотивація та твердолобість головного героя, невблаганно підкуповує глядачів. Особливо це стосується першовідкривачів. Чіпкий музичний супровід, буквально з перших кадрів, плюс парочка яскравих тренувань приреченого, але водночас наполегливого хлопця з вулиці, в засміченій понурій Філадельфії 76-го, ну як попри такого бідолаху, можна пройти повз. Та якщо мова про таких, як я. Бувалих кіноприхильників, коли перегляд “Роккі”, давно втратив лік, то мимоволі розумієш, що сценарій дійства, неабияк просідає навіть для 76-го. Півтори години хронометражу, “Роккі” тільки но й робить, що вештається містом, вітаючись з перехожими, десять хвилин катається на ковзанах, з дівчиною, яку дуже наполегливо кохає, п’ять хвилин паршивої реклами на скотобійні, скільки в нікому невідомого боксера, залишається часу на підготовку та бій з чемпіоном, думаю підрахувати не складно. Крім того “Роккі”, ні на хвилину, не загаває, напевно хоче здатися кумедним, але виходить якось не дуже. Коли ж справа нарешті доходить до фінального двобою, єдине шо вартує уваги, не рахуючи ефектної появи Кріда, до речі: не бачив жодного боксера, щоб настільки переймався зачіскою. Це розрізана повіка “Роккі”, сама ж по собі колотнеча, нагадує цирк. Ні тобі жодного блоку, ні смачненького удару межи очі, як це скажімо було в “Нокдауні” Рона Говарда, я не розгледів.
Головного клоуна зіграв легендарний Сільвестер Сталлоне, зіграв нічогенько, якщо забути про бокс. Любовна лінія з Талією Шайр, мене на диво зачепила, як і безпосередньо сама Талія, чия героїня в процесі справді розквітає, з сором’язливого гидкого каченяти у жахливій шапочці, Едріан переродилась в образ лебедя, все ще сором'язливого, але привабливого. А от хто справді ошелешив вкрай серйозно, то це Бьорджесс Мередіт, в очах старого Міккі, схоже єдиного іскрилася жага до перемоги. Подейкують пишучи сценарій “Роккі”, Слай надихався власним життям, тому можливо для актора, картина важить набагато більше, хоча б тому, що він завдячує “Жеребчику” усім. Для мене ж “Роккі” - радше безсумнівний мотиватор юності, що з віком, все більше і більше скидається на дуже переоцінену американську мрію.