Рецензія №553

"На межі майбутнього"? Це ж та каша з прибульцями, кулеметними чергами і щоденними смертями! Сідай, наливай собі щось міцніше, і я тобі розповім, як воно, жити в петлі часу, де кожен день - останній.

Уявіть, закинули мене в цю халепу, солдатом зеленим Перший раз - бац, здох. Другий - бац, здох. Десятий - бац, здох. Ну, думаю, круто, значить. Аж ні! Петля, бляха, тимчасова. Прокидаюся, кава гірчить, мухи дзижчать, і знову на ту саму бійню.

Круз, той актор, грає Білла, такого ж лузера, як я колись. Тільки він не від випивки гниє, а від міміків. Ці тварюки, гірше за будь-якого демона з мого минулого, лізуть з усіх щілин, пожирають, паскудять. І от в цій м'ясорубці Білл застряг, як куля в барабані.

Але, друже, не думай, що він тюхтій. Він, як і я, полюбив цю гру смерті. Вмирає, встає, вмирає, встає. Кожен день - тренування, кожен постріл - влучний. Він пізнає цю бійню, як я пізнав смак віскі з димом. І, повір, він не просто виживає, він танцює з цими міміками, як з повіями поганого бару.

А йому допомагає Ріта. Дівчина, гостра, як ніж, смілива, як левиця. Разом вони - гримуча суміш, вибуховий коктейль, який перетворить цю війну на п'яну бійку в пивниці.

"На межі майбутнього" - це не просто екшн, друже. Це катарсис, очищення, як добра чарка після чорного дня. Це нагадування, що навіть в пеклі можна знайти сенс, можна битися за краще, навіть якщо кожен день - останній.

Смерті, кровіще, нудота. Але, я тобі скаже, в цьому є краса. Краса боротьби, що не знає кінця, краса смерті, яку можна обдурити, краса життя, яке, як п'яний матрос, танцює на горі трупів. Це балет смерті, симфонія кулеметів, і я дав би кулю за квиток на цей спектакль.

І якщо ти, друже, коли-небудь потрапиш в свою петлю, згадай "На межі майбутнього", і бийся. До останньої кулі, до останнього подиху. Бо навіть в пітьмі, навіть в крові, є іскра, яка може освітити шлях.

Навіть смерть не страшна, якщо вона танцює під твою мелодію.