Рецензія №551

Заходжу я в зал, почувши обіцянки про Землю, зарослу джунглями, та монстрів, які люблять розібрати на деталі все живе. Чекаю на розрив шаблонів, аж раптом бац! На екрані Вілл Сміт у ролі Сайфер, супертата-захисника й загалом нудьга занудна. Він тиняється по цій Землі, як привид на власному похороні, а син його, отой Китай, тягнеться за ним, як соплі за олів'є. Ну тож, думаю, напевно щось вибухне, якогось екшену заженуть. Де ж ті зелені потвори, я запитую?

І тут вони з'являються, ці тварюки на стероїдах. Але, скажу тобі, все прогнозовано, як виплати по моїй квартирі - їх немає. Сайфер б'є їх ногою, Китай вчиться ховатися за камінням, ну так собі розвага, якщо чесно.

Єдине, що мені зайшло, так це атмосфера. Земля ця дика, зароща, нагадує занедбаний бар після особливо буйної п'ятниці. Та й тих тварюк показали цікаво, хоч їхні бійки й нудні. Ну і спецефекти, мабуть, теж непогані - травки зелені, комахи великі, все як треба.

Але загалом, друже, After Earth - не той фільм, щоб бігти в кіно, виламуючи двері ногою. Якщо ти шукаєш екшену - його нема. Якщо тобі по душі подорожі батька й сина - ну тут це все так собі, без родзинки. Краще завантаж собі старого "Термінатора" або фільм "Пастка" - там бодай бійки видовищніші.

А то ти ще й зачепишся, як я, об ті кліше, мов об розбиту пляшку. І в кінотеатрі будеш схожий на мене, тоді як я собі тихенько в кутку сиджу, намагаюся алкогольні спогади прогнати, а не чужі проблеми на екрані розбирати.

Отож, Равлик радить: якщо є вільний час і зайві гроші, то краще сходи в бар, випий пару келихів знеболюючого та вигадай власну пригоду. Буде не гірше, гарантую.

І пам'ятай, друже, навіть у світі, зарослому монстрами й нудними героями, знайдеться хоч один куток, де зможеш сховатися від реальності й побути просто людиною. З цигаркою, віскі та тим самим почуттям, що ніколи не відпускає.