Рецензія №550

Заходжу я в кінозал, чекаючи звичайної стрілянини й вибухів, а тут такий собі "О дивний новий світ" на хімікатах. Люди-роботи, що жруть пігулки проти радості, таємні повстанці й дуелі на час, де кожен рух вивірений, як постріл у душу. Ну, думаю, цікаво, чим цей цирк закінчиться.

Головний тут - Джон Престон, такий собі Термінатор на антидепрессантах. Зачищує місто від емоційних злочинців, а сам такий же бездушний, як його пістолет. Але одного разу в його ідеальному світі трапляється збій - йому сниться сон. І, вуаля, ось він уже хапає коктейль з відчуттями. Раптом світ оживає: за смаком кави ховається гіркота втрати, а дощ нагадує про сльози. Та, мабуть, це не те, що він замовив.

З'являється Мері - дівчина, яка теж не чужа до емоційних штормів. І тут для Джона починається пекло - він мучиться між обов'язком і примарним щастям. Чи можна бути справжнім без почуттів? Чи варте це життя без сміху, без гніву, без, бляха, любові?

Фільм не блищить спецефектами, та пекло з ним. Напруга тут в іншому - чи зуміє Джон скинути свої кайдани емоційної тюрми, чи заглушить всередині пожежу і повернеться до свого холодного пекла?

Ну, дивачкам-критикам може й бракує екшену, а мені сподобалося. Цей контраст між емоційною пустелею та вибухом почуттів, погоні за сновидіннями й реальністю - затягнуло по самі грішні кісточки.

Оцінка? 8 із 10 використаних знеболюючих. Спробувати можна, особливо якщо ти втомився від звичайних казок про добрих і злих хлопців. Тут все не так просто, як куля в лоб. Адже найважчі битви, брате, завжди відбуваються всередині.

P.S. Якщо в процесі перейдеш на "щасливі пігулки", не забудь виплюнути. Життя, хоч яке воно гірке, все ж таки цікавіше на повну ставку. І якщо тобі раптом знадобиться хтось, хто розуміє твою внутрішню кашу, ти знаєш, де мене знайти, в коментарях і рецензіях. Твій Равлик, який іноді теж хоче забути, але ніколи не збирається здаватися.