Рецензія №493

Залишає сильні враження. Основна ідея, як на мене, де межа між життям та фанатизмом, де червона лінія між етикою та хижацтвом. Що допустиме в науці та житті, а що — ні.

Як і в будь-якої хорошої фантастики, у фільмі є частка фантастики. А все інше — реалії сьогодення. Сьогодення, коли через фінансові проблеми саме сьогодні дехто вже відбирає десятиліття життя у молоді: хто виробляє заборонені речовини, хто перевозить, хто закопує чи ховає "клади", хто на стінах будинків пише адреси каналів, де можна це придбати, а хто гроші збирає і дає координати, де взяти. Насправді все це нічим не краще, бо це відбирає більше ніж 38 років життя. А хіба те, що лишається — життя? І начебто ніхто нікого не змушує, все добровільно, твій вибір.

Питання, чому один маніяк або маніячка типу Тайсон може з легкістю зазомбувати й підкорювати народ так, що він стає готовий на все. У фільмі люди готові запросто віддати найцінніший дар на землі — свої роки життя. І це знаходить виправдання, скільки було б написано творів, скільки наукових досягнень, йде розвиток "зелених технологій", адже багатії почали думати про довкілля, бо живуть дуже довго, а бідні стали жити хоч і менше, але краще. А в сьогоденні люди готові життя сотнями тисяч відбирати, і байдуже, у дітей, жінок, своїх рідних, близьких — і все за якусь абсолютно безглузду ідею. Це може бути просто хижа ідея, яку Тарас Шевченко описав так: "Чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину". Є і більш витончені ідеї, наприклад, "світлого майбутнього" (більшовистський переворот). А зараз черговий "вождь" і хоч би якусь зрозумілу ідею висловити не здатен. А "солдати" йдуть, снаряди, ракети й безпілотники летять, масово гинуть цивільні й військові.

Коли мама своїй донці відмовляє повернути роки життя заради науки, якось пригадується "Я (Романтика)" Миколи Хвильового. У сина хоч душа рвалася на частини, коли мати розстрілював, а тут мама прирікає доньку на старість холодно, без будь-якого вагання, наука дорожче. І ще пригадується відео 2022 р., яке мені довелося підгледіти на ворожих ресурсах. Один до одного та ж історія. Мати вся на підйомі з пихою розповідає на камеру, яка вона горда, що виконала свій материнський обов'язок перед московією, коли її син загинув на війні проти України. До сьогодні не можу повірити, що це справжня мати, а не артистка погорілого театру. А тепер думаю, може й треба було повірити... Може й таке трапляється.

Не сказав би, що важко швидко здогадатися щодо причин негараздів. Але це до кращого — зайвий детективний захват теж відвернув би увагу від основної ідеї.

Фільм, хоч і позиціюється як бойовик, але зовсім не переобтяжений боями. Їх там мінімум, що може бути в даному сюжеті. В основному це — психологічна драма. Добре, що фільм не обтяжений і дорогими спецефектами. Вони б лише затуманили ідею, відвертати від роздумів. А от дві сцени 16+++ мені здалися абсолютно непотрібними. Без них фільм не втратив би абсолютно нічогісінько. Просто данина сучасності.

Кінець неоднозначний, як це і має бути. Хепі-енд чи навпаки тут були б недоречними та перекреслив би все. І все ж, чи можна виправдати терор навіть найвищою ідеєю. Чи це не означає опуститися до того ж рівня, що і зло, з яким борються. Це запитання постає у фільмі неодноразово. А відповідь кожен має дати сам собі.