Рецензія №484

В основу фільму були покладені реальні події, які відбулися у 1960-тих роках минулого століття. Афроамериканському піаністу, доктору Ширлі, знадобився супроводжувач у серії концертів по Півдню Сполучених Штатів Америки. Саме в цей час охоронець Тоні Ліп стає вільним від своєї основної роботи у нічному клубі. Доля зводить їх разом, і вони починають мандрівку небезпечними землями для темношкірих. Щоб уникнути цькування хтось створив путівник «Зелена книга», де вказувались готелі та ресторани тільки для «кольорових». Саме ним і користувалися двоє подорожніх.
Доктор Ширлі – талановитий музикант, якого постійно спіткає несправедлива дискримінація з найрізноманітніших причин від «білого» населення Штатів. Клавіші його рояля є продовженням душі митця, тому, коли він комбінує звучання струн у палкому ритмі імпровізації, з-під кришки інструмента виринає значно більше, ніж музика, це радше емоція автора, якій надто тісно у матеріалізованому вигляді, через це вона прагне розчинитись у натовпі слухачів, аби знову горіти неконтрольованою стихією у розпеченій до насиченого фіолетового уяві творчого генія. Попри приголомшливий успіх, у 20-ому столітті він і досі повинен страждати від самотності та приниження через свою унікальність та несхожість на відверту більшість, яка постійно нагадує про своє тваринне походження, обмежуючи права рівної собі особистості, хоча прирівнювати до цієї маси промінчик світла у подобі обдарованого віртуоза не зовсім доречно.
Варто додати, що Тоні спочатку також був частиною цього жахливого суспільства, підтримуючи негативне ставлення до не подібних йому, але під час роботи на піаніста він кардинально змінює свої погляди, і для нього починає прояснятися, яким огидним є ставлення його друзів та родичів до афроамериканців, для яких у кожному будинку були створені окремі вбиральні, у кожному місті – окремі готелі, магазини, бари тощо. І це все лише через неспроможність звільнитись від упереджень сторічної давнини. Під кінець фільму ми можемо помітити трансформацію провінційного охоронця у людину, яка почала помічати поезію навколишнього світу і стала засуджувати вади його мешканців.
Отже, чи справді колір шкіри впливає на ставлення до людини, чи колір шкіри змінює сутність людини, чи є колір шкіри взагалі важливим? Ні, ні і знову ні, то чому серед нас і досі є особи, які й досі не зрозуміли просту істину про рівність усіх людей, навіть якщо певна частина з них трохи не схожа на інших?