Рецензія №478

У фільмі «Геній» режисера Майкла Ґрандаджа розповідається про партнерство редактора Макса Перкінса і талановитого письменника Томаса Вульфа, яке переростає у міцну дружбу. Макс редагував Хемінгуея та Фіцджеральда, йому справді подобається його робота, але він кожного разу ставить собі питання: «Я допомагаю створювати шедеври чи переінакшую твори, спотворюючи їх?» Ну а Томас справжня знахідка, яка робить текст живим та змушує його звучати завдяки детальному опису подій та персонажів, що значно збільшує обсяг його романів, але водночас додає яскравих фарб.
Після тривалого часу редагування численних стосів майбутніх сторінок вони створюють декілька бестселерів, цілком поринаючи у роботу, та втрачають найцінніші моменти зі своїми рідними. Подекуди у творчого дуету виникають суперечки через вимушене скорочення тексту, письменнику це вкрай не подобається, бо кожне його речення виплекане яскравою уявою.
Томаса справді можна назвати генієм, але цей тягар накладає свій відбиток на життя носіїв такого звання. Ці таланти знаходяться ніби у бульбашці з хаосу, де вони складають по-химерному примхливі та унікальні візерунки з різноманітних компонентів, зв’язок між якими не змогла б помітити жодна інша пересічна особистість. Вони не мають змогу покинути цю пастку, тому передають дивні візерунки людині, яка є містком між хаосом та упорядкованістю, ним у фільмі став Макс Перкінс – чи не єдиний друг екстраординарного митця, захопленого сліпучою славою після шаленого успіху.
Сукупність усіх перипетій фільму створює цікаве джерело для переосмислення про співпрацю редактора та автора: де закінчується ненав’язлива допомога для покращення тексту, та починається створення мутованої версії, яка інколи втрачає частину блиску, що робила її шедевром? Це залишається відкритим питанням для нас.