Рецензія №477

Режисер Майк Кегілл у своєму фільмі зображує майбутнє, в якому усе настільки ідеально, що науковці мусять створювати симуляцію несправжнього життя. Добровольці досліджують цей новий світ, щоб дізнатися вплив на людей та перевірити теорії дослідників.
Людство нарешті досягло найкращого майбутнього, про яке колись могло тільки мріяти. Нема війн, хвороб, голоду, екологічних проблем, безробіття тощо. На перший погляд це втілення бажань кожної людини, але суспільство зіткнулося з новою проблемою. Зникло усе чорне, то з чим тоді порівнювати біле? Без першого друге втратило свою цінність, бо без Інь нема Янь, гармонія досягається лише у протистоянні цих двох понять. Через це соціум втратив мету свого існування, тому група передових вчених створила симуляцію. Після подорожі у несправжній, проте похмурий світ, люди повинні були б почати щиро цінувати ідеальну реальність, яка була досягнута великими жертвами.
Але чи справді у неідеальному місці все так погано, чи все ж є там своя чарівність? Наприклад, хаос, від якого усе бере початок, боротьба білого та чорного, що переходить у сіре, соціум, який постійно прагне чогось більшого, упивання найменшими дрібницями – разом це все додає своїх барв у життя, робить його пряним, солодким, але все ж з солоним присмаком, що аж ніяк не псує загальної картини.
Я не знаю, що б я обрав, яку реальність для себе. Мене приваблює досконалість, але що я там робив би. Не переступаючи через побудовані століттями пороги неможливого, ми жили б надзвичайно нудно та одноманітно. Ці кроки трансформують наше уявлення про світ, кожного разу відкривають для нас дещо нове, ніби вечірні хвилі, які вдаряються об скелястий берег та змінюють пляжний ландшафт. Ним ми і захоплюємось – творінням нашої кропіткої праці.