Рецензія №392

Додаючи цю рецензію, хотів вибрати варіант "нейтральна", але таких не передбачено. Тож нехай буде позитивна. Фільм з моральної точки зору непоганий. Здебільшого. Завершується сильною емоційною сценою, де головний герой, що провів 75 років у кріосні, прослуховує послання від друзів, що надійшли за ці роки (прямо як в Інтерстеллар). І вцілому, як наївна дитяча пригодницька стрічка, фільм вийшов не поганий. Але ж ляп на ляпі... Сценарію, як такого, немає взагалі. Мотивація персонажів не зрозуміла. І, ох, цей вже космос! Доки герої перебувають на місячній станції, вони рухаються абсолютно як на Землі. Але варто тільки їм вдягнути скафандри і ступити на місячну поверхню, вони починають рухатися уповільненими "місячними" стрибками (а-ля Ніл Армстронг). Альо! Рехисер! Ти в школі вчився? На місячній станції вони повинні так само стрибати. Там усюди тяжіння в 6 разів слабше за земне, а не тільки "знадвору". В приміщеннях жодного натяку на шлюзові камери. Просто герметичні двері. Тобто кожного разу, виходячи назовні вони випускають усе повітря з приміщення? Метеорити, які падають зі свистом(!) у вакуумі. Пил від ударів метеоритів чомусь осідає повільніше ніж здіймався, немов у земній атмосфері... І таких ляпів - безліч!
Проте, скажу відверто, чортихаючись через все це неподобство, що ріже око, кожному, зто хоча б вчився у школі, я таки з цікавістю додивився фільм до кінця. Тому підсумок скоріше позитивний.
Хоча, якщо чесно задати питання самому собі, чи поставив би я цей фільм своїм дітям?..
Мабуть поставив би. Але сидів би поруч і пояснуював би всі нісенітниці, які в 21 сторіччі соромно бачити на екрані.