Рецензія №279

Остання частина оригінальної пенталогії про планету мавп зустрічає нас в далекому майбутньому, а тобто в 2670 році, де орангутанг розповідає про те як постала цивілізація мавп. Він переносить нас в часи, коли після всесвітньої війни між людьми та мавпами, Цезар вивів групку людей та приматів із зруйнованих міст у дику природу щоб почати усе з чистого листа.

Цей фільм одразу ж змушує прийняти той факт, що тепер розмовляє не тільки їх ватажок Цезар, але й всі інші мавпи. Як це відбулося кіно не хоче відповідати або вважає, що глядач прийме те, що вони просто за рахунок навчання наростили мозкові ділянки, котрі відповідають за мовлення. З такою логікою дельфінів теж можна через навчання розвинути до панівної форми життя. В трилогії 2010-х років, яка є альтернативним приквелом до оригінального фільму 1968 року, показано, що мавпи стали розумними штучним шляхом, а не через власне навчання. Це, як на мене, більш логічне пояснення, ніж те, яке нам пропонують в цьому фільмі 1973 року. Проте в даному кіно мавпи не просто розмовляють, а навіть розуміють складні фізичні процеси, повʼязані з часом та простором. Коли вони знайшли час і нагоду вивчати фізику - не зрозуміло, адже донедавна у них була світова війна з людством.

Однак є ще один великий пробіл, який не заповнює даний фільм. Маю на увазі втрату людьми дару мовлення, що можна було спостерігати в оригінальній стрічці 1968 року. Ця проблема, якщо не помиляюся, спіткала і трилогію 2010-х, де теж нема цьому пояснення. Можна було б припустити, що дар мовлення втратили ті люди, що мотували від радіації, але це сумнівна гіпотеза.