Рецензія №1360

Це отой фільм, після якого ти пів години сидиш, дивишся в стелю й думаєш: «А що, блін, зараз було?!» Лео ДіКапріо тут не просто детектив, він ходячий клубок параної, болю й запитань без відповідей. Приїжджає на острів, щоб розслідувати зникнення пацієнтки, а потрапляє у справжнє божевілля — тільки питання, чи воно навколо, чи в ньому самому.

Атмосфера тут настільки щільна, що здається — навіть повітря важке. До середини фільму ти вже не розумієш, кому вірити, що реально, а що — просто глюк. Саундтрек тисне, дощ не закінчується, психіатрія тече з кожного кадру. І потім бах — фінал, який так акуратно вибиває ґрунт з-під ніг, що ти сидиш і ловиш нервовий смішок, бо мозок не хоче це приймати.

І от головне: навіть знаючи кінець, фільм хочеться передивитись ще раз, щоб ловити дрібні натяки, які раніше не бачив. Бо це не просто трилер, це чистий психоаналіз, загорнутий у нуарну картинку.

Якщо коротко — «Острів проклятих» не про злочин і не про лікарню. Це фільм про те, що людина може створити собі найстрашнішу в’язницю — у власній голові.