Рецензія №1357

"Розум - це не дар, а випробування" або "Надто розумний, щоб бути щасливим".
Режисер Ґас Ван Сент знімає фільм, у якому геніальність - лише фон, а у світлі софітів стоїть травмована душа. Мозок тут не дарує свободу, а формує тюрму. Бо іноді найміцніші ґрати - ті, що побудовані нами.

1997 рік. Саундтрек із Elliott Smith, старі вулиці Бостона, дим сигарет, бари і голоси, що ніколи не змовкають. Вілл - парубок із цього міста. Він товче пики, випиває, працює на демонтажі й миє підлогу в університеті, де міг би викладати. У ньому живе парадокс: хлопець, який може тримати на долонях увесь світ, стискає швабру. Людина, що здатна бачити глибше за інших, - робить усе, аби не бачити себе. Його розум - благословення і кара водночас.

Тут немає вибухів чи героїв у плащах - лише діалоги. Справжні, довгі, чесні. Між Віллом і його психотерапевтом, між другом, який бачить у ньому не мозок, а людину, між дівчиною, яка не боїться його ран. І кожне слово - як постріл. Як сповідь. Як крок назустріч собі. Мінімум дії, максимум сенсу. І кожна сцена - маленька розмова з власним віддзеркаленням. Бо ми всі трохи Вілл. Ми всі ховаємось за сарказмом, щоб не відчувати. Ми всі потребуємо когось, хто скаже: "Це не твоя провина."

І коли Робін Вільямс це говорить - ти віриш, навіть якщо вже дорослий. І тебе не обманути. І ти не плачеш у кіно. Так, це драма. Але не важка, а скоріш жива. З теплом, із гумором, із прийняттям. Це фільм, де розумний хлопець нарешті вчиться не тікати, а прийняти себе.

У 2025-му, можливо, Вілл уже працював би у стартапі, кодив би алгоритми для штучного інтелекту й знову уникав дзвінків психотерапевта. Але суть би не змінилась. Геніальність нічого не варта без здатності любити. Без сміливості відкрити своє серце.