Рецензія №1350

Окей, уявіть собі: звичайний мужик на ім’я Чак живе собі життям, ніби все стандартно, а потім раптом фільм починає показувати його життя у зворотному порядку. Спершу думаєш: «Що це за хрінь?» — а потім розумієш, що це як лупа на кожну маленьку дрібницю, яка колись здавалася неважливою.

Тут немає спецефектів, тут немає вибухів і погонь. Є лише Чак, його вибори, його втрати і радість, що проскальзує між кадрами. Дивишся і ловиш себе на думці, що хочеш пожити кожну мить так, як він, хоча б трішки чесніше, трішки відвертіше.

Фільм одночасно і сумний, і трохи дивний, і вражаючий. І Хіддлстон тут просто кайфує, навіть без епічних костюмів — весь його талант у дрібних поглядах і рухах, які говорять більше, ніж слова.

Короче, це кіно про життя, як воно є: красиве, несподіване і трохи боляче. Після нього сидиш і думаєш: «А я взагалі щось роблю правильно?»