Рецензія №1266

"Шосте чуття" — це з тих фільмів, що ти ніби просто дивишся… а потім не можеш забути. Не тому що там "страшно", а тому що боляче. Глибоко. І дуже по-людськи.

Знаєш, це не про привидів. Це про біль, який не дає спокою. Про те, як важко говорити, коли тебе не чують. І як важливо, щоб хоч хтось повірив, що ти не вигадуєш. Малий хлопчик з очима, в яких цілий світ — і він каже: "Я бачу мертвих людей." І ти не смієшся. Ти йому віриш. Бо сам щось подібне десь колись... може, відчував.

Брюс Вілліс тут не герой-спаситель. Він — слухач. Він — розбита людина, яка намагається зібрати хоч когось. І в тому вся суть. Цей фільм — не про вирішення, а про прийняття.

А фінал... Ну, ти знаєш. Це не просто "твіст". Це такий удар, після якого — тиша. Повна. І ти переглядаєш усе у своїй голові заново. Всі сцени, всі діалоги, всі дрібнички, які, виявляється, були перед очима. Але ти не бачив. Бо не мав шостого чуття. Як і всі ми.

"Шосте чуття" — це не хоррор. Це фільм про любов. Про втрату. Про контакт. І про те, що навіть найтемніші моменти можуть бути світлими, якщо хтось тебе просто вислухає.