Рецензія №1265

"Хоробре серце" — отой фільм, після якого хочеться взяти меч, намотати шотландський тартан і бігти в поле кричати "Свобоооодаааа!", навіть якщо в тебе астма, плоскостопість і ти з Тернополя.

Мел Гібсон тут — прямо як з ікони: грізний, сумний, закоханий у свободу і в життя, але змучений світом. Його Вільям Воллес — не просто герой, а втілення отого всього, що болить в людях, коли на них тиснуть.
Він не супермен, він простий мужик, якому набридло, що з нього роблять раба. І от тоді починається велика заруба.

Битви тут — м’ясо. Без комп’ютерних ефектів, усе руками, всі в багнюці, зламаними списами, розбитими обличчями і отими дикими викриками, які будять твого внутрішнього воїна. Навіть якщо він спить ще з 8 класу.

Але головне — це не мечі й шаблі. А душа. Цей фільм про гідність. Про втрати. Про те, що справжній бунт починається не з меча, а з болю. І що свобода — це не гасло, а вибір, за який іноді доводиться платити всім.

Фінал... Та просто 😵‍💫. Оті останні хвилини — як удар під дих. Всі кричать "Freeeedom!", а ти сидиш з червоно-запухлими очима, ніби цибулю чистив всю годину, і такий: "Я нічого, просто фільм сильний..."

"Braveheart" — це не просто історичний епос. Це фільм, який змушує згадати, що таке честь, що таке любов, і що не завжди сила в м’язах. Іноді сила — в слові.
А іноді — в тому, щоб не здатись, навіть коли все проти тебе.