Рецензія №1262

Ой, "Обличчя зі шрамом" — це така класика, що аж мурашки. Ну серйозно. Коли Аль Пачіно заходить у кадр як Тоні Монтана, ти вже знаєш: буде жорстко, буде голосно, і буде нестримно.

Це фільм про амбіції, які зашкалюють, про те, як один хлопчина з Куби вирішив взяти все і одразу. І по факту — взяв. Але якою ціною? Оце й страшно. Він не просто піднімається на вершину — він летить туди на ракеті, зупиняючись тільки щоб когось прибрати або гаркнути "Say hello to my little friend!"

Картинка, музика, атмосфера — усе дуже 80-ті, але не старіє взагалі. А ще тут стільки стилю: ті костюми, ті окуляри, той коксовий пафос... Відриваєшся разом з Тоні, але й бачиш, як він повільно сам себе зжирає.

І от що головне — "Обличчя зі шрамом" не про те, як круто бути гангстером. Він показує, як боляче, самотньо і страшно на вершині, коли тобі більше нема кому довіряти, навіть собі.

Це не просто фільм — це попередження, загорнуте в харизму Пачіно і саундтрек, що рве ностальгію. Обов’язковий до перегляду, особливо якщо любиш історії про взлети й падіння. Але подивися з головою. Не для того, щоб фанатіти від Тоні, а щоб зрозуміти, чого краще не повторювати.