Рецензія №1238

«Сплячі собаки» (Sleeping Dogs, 2024) — це якось так: починається ніби просто, спокійно, навіть трохи банально, але потім потроху затягує. Не екшеном, не видовищем — атмосферою, тривогою, очима головного героя, який нічого не пам’ятає, але, здається, відчуває, що колись був зовсім не тією людиною, за яку його тепер вважають.

Рассел Кроу тут — мовчазний, важкий, трохи зламаний, трохи небезпечний. Він грає чоловіка з амнезією, який намагається зрозуміти, ким був до того, як його життя стерлось. І весь фільм тримається на цій внутрішній напрузі: хто ти, коли не маєш минулого? І чи справді хочеш знати правду?

Це не бойовик, хоч трейлери можуть обіцяти щось таке. Це радше повільний, психологічний трилер з детективним підтекстом. І хоча є моментами просідання, фільм усе одно тримає. Бо цікаво: що там було? Чому всі навколо щось недоговорюють? І що він зробив?

Не скажу, що фільм ідеальний. Десь не вистачає динаміки, десь трохи все затягнуто, але якщо дивитися уважно — воно того варте. І ще: фінал не «ВАУ», але чесний. І залишає оцю приємну важкість, яку любиш у хороших трилерах.

Не для кожного, точно не попкорнове кіно. Але якщо тобі подобаються повільні історії з внутрішнім напруженням, де головне — не погоні, а пам’ять, провина й тиша між репліками — «Сплячі собаки» може зачепити.