Рецензія №1233

«П’ятий елемент» — це кіно з категорії «дивився ще на касеті, а тепер іноді вмикаю просто для кайфу». І кожного разу воно працює. Ну от реально працює. Не по логіці, не по сценарних схемах — а по відчуттю.

Що тут є? Брюс Вілліс у ролі таксиста з втомленим поглядом, який просто хотів поспати, а замість того рятує всесвіт. Мілла Йовович, яка говорить вигаданою мовою, б'є поганців і викликає якийсь абсолютно щирий емоційний відгук, хоча наче нічого особливого не робить. І, звісно, Ґарі Олдман — взагалі окрема планета. Його персонаж якийсь дико карикатурний, але при цьому не дратує. Навпаки — кайфовий.

Це кіно абсурдне, яскраве, шумне, місцями безглузде, але з таким неймовірним стилем, що всі недоліки якось одразу пробачаєш. Музика, костюми, архітектура, оця вся божевільна суміш жанрів — і раптом ти втягуєшся в цю історію, де головна зброя проти темряви — любов. Так, банально. Але в цій формі — чомусь щиро.

І ще: дуже круто, що це фільм, де головні герої — прості люди, а не супергерої. Корбен Даллас — таксист, Лілу — навіть не до кінця розуміє, що коїться. Але вони щось роблять, намагаються. І це надихає.

«П’ятий елемент» — це не «велике кіно», але це велике задоволення. Стиль, атмосфера, музика і оте відчуття, що ти знову дивишся щось особливе, хоч бачив це вже десять разів.