Рецензія №1232

«Після мене» (Peaceful, 2021) — це дуже особисте кіно. Не просто про смерть, не про хворобу — а про процес прощання. Про прийняття. Про спокій, якого всі шукають, але не всі знаходять.

Фільм починається без зав’язки, без пояснень — ми просто опиняємось поряд із чоловіком, який дізнається: рак. І не «можливо», не «ще є час», а прямо і жорстко: все. І з цього моменту камера не відпускає його. Ні нас. Ні себе.

Бенжамін Вуазен тут — відкриття. У ньому ще стільки життя, впертості, страху, злості. Він не герой і не мученик — він просто людина, якій страшно. І яка не хоче вмирати. І яка не знає, як це — помирати. Це дуже чесно показано.

А ще — Катрін Денев. У ролі матері. І от тут уже просто хочеться зупинити час. Вона сильна, розбита, вперта, ніжна, втомлена, в люті — все одночасно. Це одна з тих ролей, де актор не грає — він дихає роллю. Вона не дозволяє синові піти мовчки. І ти бачиш у її очах — вона б сама вмерла замість нього, якби могла.

Окремо варто сказати про тон фільму. Він дуже спокійний, навіть делікатний. Без пафосу, без маніпуляцій. Тут не буде надривної музики чи сліз на весь екран. Тут — тиша. Пауза. І багато поглядів. Багато незручного, справжнього мовчання.

Це кіно не для того, щоб плакати. А щоб подивитися в обличчя речам, від яких ми зазвичай тікаємо. Смерть тут — не трагедія. Вона — частина життя. Така ж, як народження. І, можливо, найстрашніша її частина — це не знати, як з нею бути.

Якщо ти готовий на чесну, неприкрашену історію про кінець — дивись. Це важливо. Це боляче. Але після нього чомусь хочеться обійняти маму. І трохи більше жити.