Рецензія №1230

Ну, дивився я «Достукатися до небес» і чесно — рідко коли таке кіно зачіпає по-справжньому.

Спочатку здається, що це просто ще одна історія про двох пацанів, яким дали строк і вони вирішили пожити по-своєму. Але насправді — це про те, як ми часто не цінуємо життя, доки воно не стає коротшим.

Герої такі різні — один злегка відчужений і трохи егоїстичний, другий — такий, що хочеться підтримати і зрозуміти. І в них такий дивний, але щирий зв’язок, що дивишся і думаєш: «А якби я на їхньому місці?»

Море у фільмі — це не просто фон, це мрія, символ свободи і спокою, за яким вони йдуть попри все. І коли вони нарешті його бачать — це як нагорода за всі їхні муки і надії.

Гумор тут не якийсь нав’язливий, а тонкий, іноді навіть сумний, але саме це робить кіно таким живим і правдивим.

Фільм змушує задуматися — про час, про цінність моментів, про те, що варто жити, а не просто існувати. Після перегляду довго не можеш просто так взяти і забути.

Взагалі, я не дуже люблю пафосні фільми, але це те, що називають «по-людськи». Ти дивишся — і розумієш, що в житті бувають моменти, коли треба зупинитись і оцінити все заново.

Врешті-решт, це кіно про дружбу, надію і про те, що навіть коли здається, ніби все втрачено, завжди можна знайти світло.

Короче, раджу дивитися. Воно того варте.