Рецензія №1216

Чоловіки не все розуміють. Жінки - теж. Але це ніколи не заважало їм закохуватись, сваритись, миритись і сміятись.

Чого хочуть жінки - проста романтична комедія. Але не плутай простоту з дурістю. Це артефакт із минулого - з часів, коли фемінізм ще не перетворився на тоталітарну секту, а слово "жіночність" не викликало бажання писати петицію. Це фільм із епохи, коли чоловіки палили сигари, а не вейпи, а жінки мріяли про партнера, а не про "персональну трансформацію у внутрішню богиню космічної енергії".

2000-й рік. Інтернет ще повзе, смартфонів нема, TikTok не існує, і ніхто не записує сльозливі історії про свою "експіріенс-подорож" до кав’ярні. Просто - чоловіки, жінки, офіси, підбори, костюми. Все як має бути. А потім - бах! Блискавка. Бди-жь. Фен, колготки, манікюр і новий дар: чути думки жінок.

Сюжет простий, як мораль у 90-х: Нік - самозакоханий рекламник у костюмі за тисячу доларів, який вважає себе богом зваблення. Але він починає чути жіночі думки. Без фільтрів. Без компромісів. Без милосердя. І тут виявляється, що жінки - це не тільки м’які створіння з реклами шампуню. Вони - з іронією, тривогами, самокопанням, сексуальними фантазіями, комплексами, мріями про кар’єру… І часом із бажанням убити колегу. Цей фільм - холодний душ для кожного, хто думає, що "розуміє жінок". Капай глибше, друже. Спойлер: не зрозумієш. Навіть якщо чутимеш кожну їхню думку.

Мел Ґібсон тут - ідеальний. Місцями - самовпевнений мачо, місцями - комічний ідіот, але завжди - харизматичний настільки, що сучасні гендерно-нейтральні "герої" на його фоні виглядають як картонні фігурки.

Його герой - не "деконструйований чоловік", не "токсик", не "фемініст-воїн світла". Це просто чоловік, який вчиться бути кращим. Не ідеальним - просто трохи менш сліпим.

Фільм смішний - не тому, що хтось падає в торт, а тому що показує: ніхто не знає, що діється в жіночій голові. Навіть самі жінки. А коли хтось таки дізнається - починається пекло. Але не з вогнем і диявольським сміхом, а з іронією, незручністю, ніжністю і правдою. Справжній жіночий внутрішній світ - це не лише "вразлива краса", це думки про целюліт, про босса, про секс, про стандарти, про страхи й списки покупок. І, часом, єдине спасіння - це шоколад, тепла ванна або розуміючий погляд.

Іронія в тому, що у фільмі 2000 року жінок показано живими. Не як стереотип "сильної незалежної богині", яка всіх переграє, знищує й при цьому ще й ідеально нафарбована. І чоловіки - не бородаті гіпертрофовані м’язові гори з інтелектом капустини. Вони - справжні. Сміються, бояться, помиляються, шукають любов, зляться, конкурують. Вони - люди.

А тепер уяви цей фільм у 2024-му. Чоловік чує думки жінок? О, Боже. Бан. Скарга. Цитата з феміністичної класики. Твіт: "порушення приватного мислення". Кнселінг. Культуру відміни на нього! Вже завтра Netflix знімає ремейк, де замість думок жінок головна героїня чує внутрішні діалоги... свого чорношерстного кота. Щоб не порушувати межі, не викликати тригери і не переплутати "відчуття" з "досвідом".

У підсумку:
Це фільм із часів, коли ще можна було пожартувати - і вижити. Де флірт не вважався насильством, мужність - не злочином, а намагання зрозуміти іншу стать - приводом для сміху, а не привідом для відміни. Це просто хороша комедія. І, може, навіть чесна. А чесність - рідкість. Особливо в добу, коли навіть думки треба фільтрувати через інклюзивний словник.